Хіба ревуть воли, як ясла повні?

То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер – дiда нема… i в двiр не пускають!

VI. Дознався

Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема дiда, – думае Чiпка, – i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немiчним! Пани – з крiпаками… Вони й з моiм батьком таке виробляли… одiбрали його вiд мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Проклятi!»

Вертае Чiпка в село.

Йде вулицею мимо шинку; роздивляеться, прислухаеться. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своiм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин… Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання…

Однi викрикують:

– Що вони нас дурять?… що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?… ще трохи?!

– А видно, ще трохи, – одказують другi.

– Так вони, бач, намовились, щоб не зразу своi панськi руки покаляти…

– Кат iх бери, з iх руками! – озиваються третi. – Вони звикли чужими жар загрiбати…

– Еге ж… А тепер прийшлося своiми, так вони: хоч ще два роки!

– Так-то, видно, iм нашi руки подобались, – зарiшае сивоголовий дiд.

– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячiших, – тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Вiн iх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить…

– Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, – охолоджуе неймовiрний.

– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, i будемо!

– Оттодi-то буде!! – глузуе неймовiрний.

– Авжеж… не те, що тепер!

– Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата – та по дрова… а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.

– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… – загомонiв гурт.

– То чи не пiдемо грiться до Гальки?

– Ходiм, ходiм! – одказало разом кiлька голосiв.

Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.

На весну радиться Чiпка з матiр’ю:

– Що, мамо, робити? дiд у неволi… чи не взятись менi з ким овець пасти?

– Знаеш, сину, яка моя рада? – каже мати.