Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Тамечки вирiс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, – та там би то, кажуть, i вмер… Та не так про Хруща, як про рiдну сторону… Як згадае ii, здаеться, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя… А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю – приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний… А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли… Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоею матiр’ю.

Лiт зо двое, може, пожив, – та й знову потяг на Дiн до першоi жiнки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто вiн такий?… Що це вiн зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаете, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi… Бач! Он вiн який москаль! Знаеш тепер?!

Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечорiти стало… Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.

– Ану, рушай! додому час! – гукнув дiд уже з шляху.

Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв… Голову на груди звiсив, очi в землю потупив… Нiчого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався… Очумався уже в хатi…

– Так отакий мiй батько був, мамо?

– Який?

Чiпка почав розказувати…

– Такий же…

– Чому ж ви менi давно цього не казали?

– То що б було, сину?

Замовк Чiпка.

Щось думав…

– Нiчого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хатi, як у льоху… Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловiк сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давне, тихо плакала…

– Нi! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чiпка… – Нi… негаразд!.

. Чому вiн iх не вирiзав, не випалив?…

– Кого, сину?

– Панiв! – одказав твердо Чiпка.

– Що це ти, сину, кажеш? Хай iм Господь за те оддячить, а не люди!

Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.

Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна.