Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’iжi… все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як знаеш, дочко.

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечерi, Мотря. – Годi вдома сидiти та хлiб переводити, – пора й самому заробити!

Чiпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати iх гiркi недостачi та нужди.

Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

– А що, дочко? – стрiва ii Оришка.

– Зоставила… Коли б то шанувався!

– А може, звикне… Дай-то Боже! – потiша й молиться Оришка.

Зостався Чiпка в Бородая. Хазяiн коло його спершу миром та ласкою, показуе й розказуе – як i що, й коли робити… Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяiн приказуе: «Пiди, Чiпко, загороду почисть».

А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неi то верчики крутити, то хрести вив’язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка… та трохи за малим не спалив хазяiна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку та й винiс у хлiвець… Добре, що люди побачили – залили.

Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяiна й робiтника… Мотря плаче, – вже не б’е, плаче… Страшно iй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка вмовляе Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито… Так i зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.

– Наняти б Чiпку?

– То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяiна – i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.

Дiд Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом.

Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба… Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався… «Куди його?!»

До роду – близького нiкого, а далекий – у панськiй роботi… Прийшлося Уласовi – хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.

До його ото став Чiпка пiдпасачем. І – диво! згодився вiдразу… Робота прийшлася йому по душi.