Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби – одiбрали людську мову! Вони людей – своiх рiдних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла, виростала – i сторонився вiн людей далi та далi… Та й люди його не жалували.

– Бабусю! – питае раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж вiн тепер?

– У москалi пiшов.

– Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

– То – дурнi хлопцi!

– А хiба що?… Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тiльки злi дiти так кажуть…

– Я не буду злий, бабусю!.. – одказуе Чiпка, – та й задумаеться.

Трохи перегодя знову питае:

– А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?

– Люди оддали.

– За вiщо ж вони оддали його?

– Так треба було… Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, iй любо було одкривати свiт його очам, – утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте ii онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своеi староi в молоду Чiпчину голову усе, що заховала ii шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав – гарбав усе те!

Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи.

Оришка сяде, а Чiпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собi й давай розмовляти… Чiпка бiльше слухав, – iнодi й засне, слухаючи бабиноi мови, що, як струмiнь, тихо журчала… А iнодi й сам розщебечеться… Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили… Задивився Чiпка на небо.

– Що то, бабусю? – указуе на зорi.

– То? – Зорi.

– Що ж то за зорi?

– То – янголи дивляться! У кожного е свiй янгол: то-то вiн i пильнуе за душею, стереже ii, щоб, бува, що лихе не спiткало.

Ото ж – як зiрочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зiрочка покотиться – щезне…

– І моя там, бабусю, е зiрочка? й ваша? й мамина?

– І твоя е, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.