Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут ii краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чола; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, – здаеться, сам огонь говорив ними… Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неi.

– Чого ти тут ходиш? – обiзвалась вона перша.

– А ти чого хлiб толочиш? – не зовсiм ласкаво одказав вiн.

– Хiба се твiй хлiб?

– Не чий же… А що?…

– Цур тобi, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок i собi мовчав.

– А ти хто така? – трохи згодом питае вiн, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?…

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неi заiскрили, заграли…

– Навiщо тобi? – прядучи ними, вона питае в його.

– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже вiн. – Хто ти така? чого тобi тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкi бiлi руки попiд лiктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?

– Сюди йди! – каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. – Посiдаемо тут… побалакаемо… я тобi й розкажу – хто я…

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далi – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм – повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоiть та дивиться вслiд iй ще дивнiшими очима – мовби переглянув через гору!..