Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити менi… пити!

– На та пий, дурню! – гукае Лушня, подаючи йому пляшку горiлки, в кварту мiри.

Аж затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Приложив вiн ii до своiх попалених смагою, замазаних кров’ю губiв та дудлив нахильцi, як воду.

Матня побачив, та й собi затрусився… Кинувся на Чiпку та ну однiмати.

– Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не кине, луципер!

Та за пляшку… Чiпка не пускае та молить:

– Ще братiку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.

– Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!..

Та, вирвавши пляшку, припав до неi, мов п’явка до тiла… Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи давали чарку, вiн ковтав ii до капельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не оддихаючи; чи пiвкварти, кварту, – вiн тяг, поки хватало духу, а перевiвши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регiт, крик… Сонце зовсiм сiло; насувала на землю нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним… А вони, в темнiй хатi, як виходцi з того свiту, свiтять п’яними очима, кричать, регочуться.

Забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучоi згаги одiйшло його серце. Веселий, пiдводиться вiн, гукае:

– До шинку, братця! до жида!

– Шкода до жида… Жид не повiрить! – на те йому Лушня.

– Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нiчого?! А його, iродового сина, осьмушка горiлки вдавить?…

– Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! – глухо, з протягом каже Пацюк… – Уже краще пiдняти, де легко лежить…

– Украсти? – грiзно запитав Чiпка й скоса глянув на Пацюка; а далi повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаiвся.

– Атож! – одказуе. – Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своiми руками добути та погрiтися…

– Та й справдi, що погрiтись, – пiдхопив Матня, – а то опухнеш з холоду…

Чiпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили.