Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Ти, Чiпко, ще не обiдав?

– Та я вже, бог його знае, коли й страву бачив, – з жалем признався Чiпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiеш… Грицько мерщiй посунувся за стiл, на покуття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сiдати на ослонi до столу, – як Грицько промовив:

– Чи це б то так на суху й сiдати?… Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка е… Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось би й випити.

Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi й сама сiла.

– Наливай, жiнко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чiпки, промовив:

– Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тiльки бажаемо!

– Дай, Боже! – одказуе Чiпка.

Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув ii до Чiпки. Випив i Чiпка.

Тодi вже сам Грицько налив пiвчарки, посунув до Христi, примовляючи:

– Випий же й ти, жiнко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала iсти борщ.

Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такоi доброi горiлки, не iв такого смачного борщу. Поiли борщ, Христя достала локшину на молоцi… Чiпка, як три днi не iв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самi хазяiни – такими щирими, привiтними людьми, що вiн аж повеселiшав трохи… З лиця спала в його тума; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив своiми розумними, темними очима й став сповiдатись…

– Так ви, панiматко, – обернувся вiн з словом до Христi, – хочете знати: чим люди виннi в моiм безголов’i? Усiм виннi! Од самого малого, непримiтного, до самого великого, найбiльшого…

Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як Бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали – один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!.

Грицько всмiхнувся…

– Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, Бога ради?… Адже тобi вiд того нi знобить, нi грiе…

– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто ii вкрав у нас? – гарячився Чiпка.