Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свiтом, як домовик, iде в свою пустку… Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоченого хлiба…

– Нащо то в тебе хлiб гние в стiжках? – раз питае його Лушня. – Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде…

– А справдi, – промовив Чiпка.

На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця.

Чiпка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.

– Чiпко! – гукнув Лушня ще за двором, – купця ведемо.

– Жида?

– Еге ж.

– Жидовi не продам!

– Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби грошi дав.

– Оже я жидовi не продам…

– А почому, Овраме, за копу даси? – не слухае Лушня, торгуеться.

Жид пiшов навкруги стiжкiв обдивлятись. Висмикуе колоски зсередини, виминае на долонi, роздивляеться.

– А поцому буде? – питае тодi.

– По карбованцю даси? – каже Лушня.

Чiпка стояв одсторонь коло одного стiжка, та в землю дивився, мiркував щось.

– Ой, вей! за цей гнiй? – скрикнув жид.

– А почому ж ти думав?

– По копi с сагом… бiльсе не мозна дати…

– Іди ти к бiсовому батьковi! – одрубав Чiпка та й пiшов сам до хати.

Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

– Нi, Овраме, – каже Лушня, – за таку цiну ти нiде не купиш.

– Це не такий хлiб, Овраме, як ти думаеш, – увернув Пацюк, – це хлiб хазяйський.

Ми це знаемо. Ми знаемо, як вiн сiявся, як i складався… Тут хiба зверху трохи затекло, а то тобi – як порох сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.

Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна.

– Ось на, подивись – яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв i розглядав зерно. Лице його нiчого не виказало – нi похвали, нi огуди; тiльки ледве примiтнi iскорки зажеврiли на одну хвилину в його чорних очах, та й тi потухли… Вiн почухав бороду.

– Не скупись, Овраме, – пристае Лушня, – ми тобi його й вимолотимо, до розуму доведемо.

– Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?!

– Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чисте, повне… немолоте б iв! – Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.

– Та сцо з, по карбованцю?!..