Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Пороховi речi глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Вiн – старший, а кругом його – меншi, все родичi… Сказав слово – i все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан i над панами! Немае нi в чiм перепону, не знае нiякоi заборони… Де ж тут вiзьметься тая правда?» Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом… Вiн сидiв, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули дверi.

– А ви поночi сидите? – щось спитало жiночим голосом – i знову зачинило дверi.

Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка – i живцем нагадувала йому про людську неправду…

– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

– Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення…

– Ходiм же iсти! – гукнула вона й пiшла вперед.

Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка.

Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, – випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося iсти, вiн би й не покуштував такоi вечерi.

– Мамо! дай i нам галуски… i ми хоцемо галуски, – обiзвалась з-за дверей дитина.

– Ви!.. – гукнув на iх Порох.

Дiти поховалися.

– Луципiр! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дiтям – то й нема?!.

– Чому ви, справдi, дiтям не дасте? – обiзвався Чiпка до неi.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двое дiтей – чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застiбок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку своi рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали – i стали жувати, цмокати… Чiпцi стало аж гидко.

– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.