Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба iхати! На Рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на Масницi або на великоднiх святках така калюка, що нi пройти, нi проiхати, iнодi дощ, як з вiдра лле… У Василя Семеновича день, – треба бути!!

Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен пiдслужувався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного… Кого було Василь Семенович «подаруе» ласкою – той немов виросте… Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, – прямо хоч в ополонку… І тi, що були приятелями, одвертаються…

Зате ж i правив панюга Гетьманським, як своею батькiвщиною.

Що було скаже, – так тому й бути. Як загадав, – так i станеться. Йому тiльки одному годили й служили, – та ще хiба орендарю його, Лейбi Оврамовичу – зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Своi слуги, своi й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч – тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.

Сам – предводитель; родичi – урядники; справник, суддя, пiдсудки – все то зятi, родичi зятiв, племiнники… Як квочка курчат збирае пiд крила, так Василь Семенович прибрав до своiх лап цiлий повiт…

І все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою…

XI. Махамед

Пiсля смертi Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на iншi хати з бiльшими недостачами, злиднями – на крiпацькi хати порiзнених людей… Козачi кубла обгорнуло тихе хлiборобське щастя.

Настали роки кохання в полi та в худобi, складання всякого прибутку, тяжкоi господарськоi працi дома й на полi, – та втiха дiтками, кого благословив Господь…

Іван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так ii й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями – на голоднi годи.

Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Івановi у його працi.

З весни Іван щодня в полi – то оре, то засiвае яриною. Зранку поiде, пiзно ввечерi вертаеться. Так до самоi Паски. Одсвяткують Великдень – косовиця. Тут уже й Мотрi робота – громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться обое, рано встаючи, пiзно лягаючи.