Сім’я Оппенгеймів

В уявi вiн бачить вузькi сторiнки свого латинського Тацита й великий шрифт свого нiмецького Тацита у розкiшному виданнi. Вiн знову дивиться у лiвий куток. Фогельзанг стоiть, як i ранiше, нерухомий, сторожкий. Бертольд вiдкривае рот, закривае його, знов вiдкривае, опускае очi вниз, на кiнчики черевикiв. Секунд вiсiм напевне вже пройшло з того часу, як вiн замовк, а може й цiлих десять. На чому вiн спинився? Так, на тому, що подвиг Армiнiя не дав по сутi зовнiшнiх результатiв. Безперечно, Лютерiвський переклад Бiблii або винахiд Гуттенберга вiдiграли для Нiмеччини та ii свiтового значення бiльшу роль, нiж бiй у Тевтобурзькому лiсi.

Подвиг Армiнiя – це слiд визнати – не мав практичного значення.

Чи так вiн хотiв це сказати? Вiн збирався висловити це значно обережнiше, не так рiзко, не так прямо. Ну, та нехай уже. Вперед, Бертольде, рушай. Тiльки, будь ласка, без пауз. І так уже перша пауза тривала цiлу вiчнiсть. Але тепер вiн знову впiймав нитку. Тепер вже з ним нiчого не може трапитись.

На «спростовуваннi» вiн вже не зiб’еться. Другоi паузи ви не дочекаетесь, пане доктор. Вiн переможно скоса посмiхаеться у дальнiй куток.

– І все ж… – починае вiн.

Але що це? Чому раптом так дивно змiнилось обличчя Фогельзанга. Чому шрам, що розсiкае його обличчя, налився кров’ю, чому Фогельзанг так вирячив очi? Не допоможе, пане доктор. Нитка у мене в руках, ви мене не зiб’ете бiльш.

– І все ж, – впевнено починае вiн знову, – визнавши все це…

Але тут його обривають.

Рiзкий голос квакае з кутка:

– Нi, не визнавши. Я цього не визнаю. Нiхто тут не визнае цього. Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далi. Що ви собi думаете, молодий чоловiче? Хто, на вашу думку, сидить тут, перед вами? Тут, перед справжнiми нiмцями, в цi тяжкi для Нiмеччини часи, ви насмiлюетесь назвати марним, безглуздим велетенський подвиг, що поклав початок нiмецькiй iсторii! Ви наважуетесь користатись аргументами найогиднiшого опортунiзму, а потiм заявляете, що визнаете iх.

Коли в вас самих немае навiть iскри нiмецького духу, то позбавте хоч нас, людей, що патрiотично мислять, ваших мерзот. Я забороняю це! Чуете, Оппенгейм? Я забороняю вам це не тiльки вiд своеi особи, але й вiд iменi всiеi навчальноi установи, яка поки що нiмецька.

Настала мертва тиша. Духота в класi давно вже навела на учнiв якусь дрiмоту, вони сидiли кволi, дехто клював носом. Рiзке квакання Фогельзанга примусило iх стрепенутись, глянути на Бертольда.