Сім’я Оппенгеймів

Реймерс для мене бiльш любий. Кажу, як воно е. Але як наукову силу я волiю вашого Якобi.

Едгар Оппенгейм старанно присунув до себе стiлець, важко на нього опустився; сидячи, вiн, як i всi Оппенгейми, здавався дуже високим на зрiст. Вiн сидiв похмурий, штучна бадьорiсть його зникла. Старий Лоренц раптом пiдвiвся, випростався: величезна червона, бiловолоса голова пiдносилась над могутнiм тулубом. Величезний халат колихався на дужому тiлi. Вiн пiдiйшов до Едгара. «Справжнiй лiкар, – сказав вiн колись одному боязкому студентовi, – може все, робить усе, а боiться тiльки Бога i нiкого бiльше в цiлому свiтi».

– Я не перебiльшую своiх заслуг, Оппенгейм, – сказав вiн так лагiдно, як тiльки мiг. – По сутi я – старий сiльський лiкар. Я розбираюсь у хворобах своiх пацiентiв, i iнколи мiй нюх пiдказував менi те, чого ви, молодi, не знаете. Але я не знаю дуже багато того, що вiдомо вам, молодим.

– Що ж робити далi? – спитав Едгар.

– Про це я хотiв вас спитати, – вiдповiв Лоренц. І як Едгар Оппенгейм вперто мовчав, i навколо довгого рота його лягла маленька незвична iронiчна зморшка, Лоренц додав: – Признаюсь прямо, я легко мiг би вiдразу ж провести вашого Якобi, але з отриманням субсидii нам тодi буде погано. Пiти на це? Ризикнути? Ви цього хотiли б?

Оппенгейм видав якийсь гуркотливий чудний звук, у якому були i гiркий смiх, i заперечення одночасно.

– Ну, ось бачите, – сказав Лоренц, – у такому випадку лишаеться едина тактика: вiдтягти рiшення. За мiсяць полiтична ситуацiя може змiнитися на краще.

Оппенгейм щось пробурчав. Лоренц прийняв це за висловлення згоди. Задоволений, що неприемна розмова закiнчилась, вiн голосно й полегшено зiтхнув i поклав руку на плече Оппенгеймовi.

– Наука може терпiти. Доведеться, очевидно, i Якобi трохи почекати.

Бiлий халат могутньо колихнувся навколо широких стегон.

– От якби хтось поеднав у собi зовнiшнiй вигляд Реймерса з достоiнствами Якобi. Інакше вони на це не пiдуть. Вся суть у недосконалостi людськоi природи, колего. Загалом, паршива штука, – вiн уже був за дверима; останнi слова прозвучали як вiдгуки минаючоi грози. – Я маю на думцi людську природу.

Коли Лоренц пiшов, Едгар пiдвiвся. Вертикальнi зморшки над перенiссям поглибились.