Сім’я Оппенгеймів

Метод Оппенгейма, вiдомий у цiлому свiтi, в останнi часи дедалi бiльш стае мiшенню для злiсних нападiв берлiнських газет. Оппенгейма обвинувачують у тому, що вiн користуеться пацiентами третього розряду – незаможними безкоштовними пацiентами мiськоi клiнiки, – для своiх небезпечних для життя експериментiв. «Єврейський лiкар, – пишуть iз звичайною своею грубiстю деякi фашистськi газети, – не зупиняеться перед тим, щоб заради власного рекламування лити потоки християнськоi кровi». Час вже покласти край цьому свинству, – думае сестра Гелена.

– Я хочу, нарештi, звернути його увагу на це, пане таемний радник, – каже вона тихим рiшучим голосом. – Хай вiн, нарештi, вживе якихось заходiв.

Таемний радник Лоренц сидить бiля письмового столу. Вiн прямо велетень – пiд дуже бiлим коротким волоссям червоне обличчя з маленьким плоским носом i синiми виряченими очима, над якими звисли кошлатi бiлi брови.

– Я б просто на…в на це, донько, – випалив вiн з баварською невимушенiстю.

Немов уламки роздрiбнених скель, вилiтають слова з його великого рота, у якому багато золотих зубiв.

– Свинячий хлiв, – гуркоче вiн i б’е червоною у товстих здутих жилах рукою по газетах з вiдкресленими статтями. – Всяка полiтика – це хлiв, i коли немае неодмiнноi потреби особливих заходiв, найкраще ii просто iгнорувати. Тiльки так можна досадити цим свиням.

– Але вiн – державний службовець, пане раднику, – гнiваеться сестра Гелена.

– На мою думку, – i собi гнiваеться старий Лоренц, – це ще далеко не е причиною розпочинати тяганину з цiею сволотою. Торкатись до неi – тiльки руки бруднити. Не сушiть собi цим голови, донько моя. Поки мiнiстр мене не турбуе, я й пальцем не поворухну. Все це, – вiн змахнув убiк газети, – для мене просто не iснуе. Покладiться на мене.

– Якщо ви так гадаете, пане таемний радник… – знизуе плечима сестра Гелена i, почувши кроки Едгара, виходить далеко не заспокоена.

Едгар Оппенгейм просить пробачити його за спiзнення. Таемний радник Лоренц не пiдводиться назустрiч, а простягае руку, сидячи, тримаеться по-приятельському.

– Так ось, колего, я вiдразу ж до справи, medias in res, так би мовити. Не заперечуете? Менi хотiлося б хоч раз як слiд поговорити з вами про справу Якобi.

– Хiба вона така складна? – питае Едгар Оппенгейм. Голос у нього вiдразу стае незадоволеним, нервовим.