Сім’я Оппенгеймів

Ледве Мартiн вимовив двi-три вступнi фрази, як Лавендель сказав своiм трохи хрипким, привiтним голосом, що хотiв би поговорити про цю справу не телефоном; якщо Мартiн не заперечуе, – вони адже мешкають недалеко один вiд одного, – вiн пiсля обiду на часинку заiде до нього. Нi, звичайно, Мартiн не заперечуе. Вiн буде дуже радий.

Вiн зовсiм не радий. Обiд з дружиною й сином та коротке пiсляобiдне дозвiлля – найулюбленiший час Мартiна. Інодi не можна уникнути гостей i на цей час: е справи, якi в домашнiй обстановцi розв’язуються краще, нiж у конторi.

Але вiн дуже неохоче робить це, для нього в таких випадках зiпсований увесь день.

Іммануель Оппенгейм дивиться сонними, хитрими, вдоволеними очима на внука. І Мартiн не стiльки думае, скiльки вiдчувае: перед ним копiя – вже не оригiнал.

* * *

Як завжди, точно о другiй годинi дня Мартiн пiд’iхав до своеi квартири на Корнелiусштрасе, в районi Тiргартена. Вiн насамперед переодяг пiджак i комiрець – повинна iснувати вiдмiннiсть мiж дiловою обстановкою i особистим життям.

Потiм вiн пройшов у «зимовий сад». Це була велика кiмната, пишно i трохи по-мiщанськi вмеблевана. Мартiн вважав, що i його приватна квартира мусить бути вмеблевана оппенгеймiвськими меблями.

Дружина i син про щось жваво розмовляли. Сiмнадцятирiчний Бертольд, який говорив взагалi легко й добре, часом, як батько, був скупий на слова, особливо, коли справа стосувалася речей, що близько його хвилювали. Мартiн зрадiв, побачивши його сьогоднi балакучим.

При входi Мартiна Лiзелотта спинила сина.

Всмiхаючись, вона повернула до чоловiка велике свiтле обличчя.

– Як почуваешся, мiй любий?

– Дякую, добре, – бадьоро вiдповiв Мартiн. І, звертаючись до Бертольда, теж усмiхнувся. – Здоров був, сину.

Але сiрi довгастi очi Лiзелотти за вiсiмнадцять рокiв спiльного життя навчилися читати на обличчi чоловiка. Мартiн не любив вдома розмовляти про справи, проте вона бачила i без його слiв, що вiн сьогоднi, зараз, перебувае на порозi якихось важливих вирiшень.

Сiли за стiл.

Бертольд не припиняв жвавоi розмови. У сiмнадцятирiчного юнака на батькiвському м’ясистому обличчi були сiрi смiливi очi матерi. Майже наздогнавши зростом батька, вiн обiцяв на голову перерости його.

Бертольд розповiдав про шкiльнi справи. Їхнiй шкiльний учитель, доктор Гейнцiус, кiлька днiв тому загинув при автомобiльнiй катастрофi, i тепер директор Франсуа тимчасово взяв на себе викладання в iхньому класi предметiв покiйного – iсторii i нiмецькоi лiтератури.