Круговерть

– Гей, Коррiгане, – звернувся вiн, – то це Великдень? Знаю, що вiн настае пiсля того, як мiсяць уповнi пiдiйметься сiмнадцятого березня, але чому? Це така релiгiйна церемонiя, чи губернатор призначае свято з полiтичних мiркувань?

– Це щорiчне свято, – вiдповiв Коррiган iз розсудливим виглядом третього заступника полiцiйного комiсара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюеться аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Менi здаеться, що це – не полiтика.

– Дякую, – вклонився Деннi.

 – А скажи, чи ти колись чув, як чоловiк скаржиться на бегемотiв? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазi.

– Нiчого не чув про щось бiльше за морськi черепахи, – помiркував Коррiган, – але тодi був задiяний метиловий спирт.

Деннi задумався. Подвiйно важка повиннiсть одночасно насолоджуватися недiлею та святковим днем давалася йому нелегко.

Скорботи робочоi людини звичнi. Їх носять настiльки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення.

Ось чому ситi майстри олiвця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравiшi моделi. Але коли фiлiстимлянин хоче розвiятися, то навiть похмурiсть самоi Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Деннi мiцно зцiпив зуби та зi сумом прийняв великоднi забави.

Зайти до кафе Дагана – це ще куди не йшло, тому Деннi поступився веснi та замовив гальбу пива. Коли вiн сидiв у темнiй, вистеленiй лiнолеумом, вогкiй заднiй кiмнатi, його серце та розум все ще шукали розгадку таемничого значення цього весняного свята.

– Скажи, Тiме, – звернувся вiн до офiцiанта, – а навiщо потрiбен Великдень?

– Іди до бiса! – вiдрубав Тiм i хитро пiдморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тодi отримай вiдповiдь – два яблука чи пiвтора ярди?

Пiсля Дагана Деннi повернув на схiд. Квiтневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне вiдчуття, яке вiн не мiг витлумачити. Чоловiк поставив хибний дiагноз i вирiшив, що в цьому винна Кетi Конлон.

Вiн зустрiв ii за квартал вiд ii помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви.

Вони потиснули собi руки навзаем.

– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаеш сумним, – зауважила Кетi. – Щось не гаразд? Ходiмо зi мною до церкви та звеселися.

– А що дiеться в церквi? – поцiкавився Деннi.

– Та ж це Великодня недiля, дурнику! Я чекала аж до одинадцятоi, що ти за мною зайдеш.

– Що ж означае цей Великдень? – похмуро запитав Деннi. – Нiхто, здаеться, не знае.