Степовий вовк

Але всi силкуються бачити в цьому хаосi цiлiсть i говорять про свое «я» так, наче то просте, сформоване, чiтко окреслене явище; мабуть, ця iлюзiя не тiльки властива кожнiй, навiть найрозумнiшiй людинi, а й необхiдна iй, це для неi життева потреба, така сама, як потреба дихати i iсти.

Ця iлюзiя грунтуеться на простiй аналогii з тiлом людини. Тiло людини насправдi цiлiсне, але душа цiлiсною нiколи не бувае. В лiтературi, навiть у найрафiнованiшiй, також за традицiею показують людей начебто цiлiсноi, монолiтноi вдачi.

З усiеi дотеперiшньоi лiтератури знавцi найбiльше цiнують драму, i це справедливо, бо вона дае (чи мала б давати) найбiльше можливостей для зображення людського «я» як поеднання багатьох його проявiв – коли цьому не заважае оптична iлюзiя, через яку нам кожна дiйова особа драми, оскiльки вона мае неповторний, притаманний тiльки iй тiлесний образ, здаеться цiлiсною натурою. Найвище ж наiвна естетика ставить так звану драму характерiв, де кожна постать виступае як чiтко окреслена i однозначна цiлiсть. Тiльки з плином часу в окремих людей починае помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляемося, коли застосовуемо до наших великих драматургiв чудовi, але не своi, а накинутi нам античним свiтом уявлення про красу, якi завжди виходили з видимого тiла i тому, власне, й створили фiкцiю iндивiдуальностi, однозначностi «я». В лiтературi стародавньоi Індii таке уявлення було зовсiм невiдоме, героi iндiйського епосу – не iндивiдуальностi, а цiлий клубок iндивiдуальностей, цiла низка втiлень. І в нашому сучасному свiтi е твори, в яких пiд виглядом конфлiктiв осiб i характерiв автор, мабуть, i сам не усвiдомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликiсть душi. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постатi такого твору не як на окремi iстоти, а як на частини, сторони, як на рiзнi аспекти вищоi цiлостi (чи, iнакше, поетовоi душi). Для того, хто розглядае в такий спосiб «Фауста», його дiйовi особи, Фауст, Мефiстофель, Вагнер та iншi, зливаються в одну цiлiсть, у якусь надособу, i тiльки в цiй вищiй цiлостi, а не в поодиноких постатях, вiдкриваеться щось iз справжньоi природи душi. Коли Фауст промовляе слова, якi знае кожен учитель i якi мiщанин слухае з побожним захватом: «У мене в грудях двi душi живуть», – то вiн забувае про Мефiстофеля та про багато iнших душ, що також живуть у нього в грудях.