Степовий вовк

Старий лiкарняний мур iз вивiтреною, в темних патьоках, сiро-зеленою поверхнею, в трiщинах i плямах якого можна було уявити собi тисячi фресок, – хто вiдгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блiдими, пригаслими барвами? Старi книги ченцiв з лагiдним сяйвом мiнiатюр, i забутi своiм народом книжки нiмецьких поетiв, що жили двiстi чи сто рокiв тому, замацанi, бруднi томи, i друки та рукописи давнiх композиторiв, цупкi, пожовклi нотнi аркушi з застиглими мрiями звукiв – хто чув iхнi натхненнi, грайливi й тужнi голоси, хто пронiс у серцi iхнiй дух, iхнi чари крiзь iншу, чужу iм добу? Хто ще згадував той маленький стiйкий кипарис на горi бiля Губiо, якого зломила й розтрощила кам’яна лавина i який усе ж таки мiцно тримався за життя i пустив нове, хоч i рiдке гiлля? Хто захоплювався працьовитiстю господинi другого поверху з ii вимитою араукарiею? Хто читав уночi над Рейном сивi письмена текучого туману? Степовий Вовк.

І хто на руiнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що iншим здавалося безглуздим, жив життям, що iншим здавалося божевiльним, i потай сподiвався серед цiлковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога?

Я прикрив рукою келих, коли господиня хотiла знов наповнити його, й пiдвiвся.

Менi бiльше не треба було вина. Золотий слiд спалахнув i нагадав менi про вiчне, про Моцарта, про зiрки. Якийсь час я знов мiг дихати, жити, iснувати, мiг мучитись, не боятися й не соромитись за себе.

Я вийшов на спорожнiлу вулицю. Холодний вiтер сiяв густим дощем, дрiбнi краплини лопотiли по вуличних лiхтарях i блищали навколо них, мов склянi намистини. Куди тепер? Якби в мене тiеi митi була чарiвна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилi Людовiка XIV, де кiлька добрих музикантiв виконали б для мене двi-три речi Генделя й Моцарта. Бо менi тепер хотiлося саме такоi прохолодноi, шляхетноi музики, i я пив би ii, як боги п’ють нектар. Ох, якби я цiеi хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комiрчинi пiд дахом мрiяв би собi при свiчцi, а бiля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нiчний спокiй, нечутно б пiднявся стрiмкими сходами, звалився б як снiг на голову, i ми б за розмовою i музикою пережили кiлька годин неземноi втiхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пiшло в непам’ять, мiж тими днями й теперiшнiми пролягли зiв’ялi, мов зiрванi квiтки, роки.