Америка

До речi, йому залежало на тому, – i тодi сталося так, що Кларi довелося звернути увагу Карловi, який прислухався, нiби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним i що вiн на вечерi, – аби наголосити, що вiн вiд початку не мав намiру складати цей несподiваний вiзит. Бо навiть якщо справа, про яку ще слiд було поговорити, i була особливо пильна, то принаймнi найважливiше можна було обговорити сьогоднi в мiстi, а другоряднiше залишити на завтра чи ще колись. А так вiн справдi начебто був у пана Поллундера ще задовго до кiнця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, i виiхати сюди.

– В такому разi я змушений попросити вибачення, – сказав Карл голосно, перш нiж у когось з’явився час вiдповiсти, – бо це я завинив у тому, що пан Поллундер покинув сьогоднi своi справи ранiше, тому менi дуже прикро.

Пан Поллундер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч i усмiхалася, однак то не був спiвчутливий усмiх, а такий, що мав намiр якось на нього вплинути.

– Не треба жодних перепросин, – сказав пан Грiн, який гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, – навпаки, я тiльки радий провести вечiр у такому приемному товариствi, замiсть самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговуе домогосподарка, така стара, що вже навiть шлях вiд дверей до мого столу даеться iй важко, i я надовго можу вiдкинутися на крiслi, спостерiгаючи за нею на цьому шляху. Тiльки недавно я домiгся, щоби страви до дверей iдальнi пiдносив служник, але шлях вiд дверей до мого столу належить винятково iй, якщо я добре все розумiю.

– Господи милосердний, – вигукнула Клара, – оце так вiрнiсть!

– Так, е ще вiрнiсть на свiтi, – сказав пан Грiн, пiдносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помiтив, одним махом пiдхопив язик. Його мало не знудило, i вiн пiдвiвся. Майже водночас пан Поллундер i Клара схопили його за руки.

– Сидiть ще, – сказала Клара. А коли вiн знову сiв, прошепотiла йому на вухо: – Незабаром ми разом зникнемо.

Тим часом пан Грiн преспокiйно вiддавався своiй iжi, так нiби заспокоювати Карла було найприроднiшим завданням пана Поллундера i Клари, коли вiн викликав у нього нудоту.

Вечеря особливо затягалася через докладнiсть, iз якою пан Грiн обходився з кожною стравою, навiть будучи готовий невтомно приймати все новi й новi; виглядало на те, що йому справдi хочеться добряче вiдпочити вiд своеi староi розпорядницi.