Америка

Цi вiдвiдини, якими вiн так тiшився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…

– І ти все одно збираешся iхати? – запитав дядько.

Пан Поллундер, ця привiтна людина, прийшов на допомогу:

– Дорогою туди ми затримаемося коло манежу i все залагодимо.

– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.

– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справдi прийде.

– Отож? – сказав дядько, так нiби Карлова вiдповiдь не була жоднiсiньким виправданням.

І знову вирiшальнi слова промовив пан Поллундер:

– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекае на нього вже сьогоднi увечерi, а вона мае першiсть перед Маком, чи не так?

– Безперечно, – погодився дядько.

– То бiжи вже до своеi кiмнати, – i вiн кiлька разiв, немов проти волi, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англiйськоi завтра рано ти ж повернешся?

– Отакоi! – вигукнув пан Поллундер i повернувся, наскiльки це дозволяла його огряднiсть, вiд несподiванки у своему фотелi.

– Хiба не вiльно йому принаймнi завтрашнiй день провести за мiстом? Я тодi привiз би його пiслязавтра рано.

– В жодному разi, – вiдповiв дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли вiн уже мiцно стоятиме на ногах у налагодженому професiйному життi, я радо дозволятиму йому приймати такi люб’язнi й почеснi запрошення.

«Що за суперечностi!» – подумав Карл.

Пан Поллундер засмутився.

– Але ж один вечiр i одна нiч – це й справдi майже зовсiм нiчого.

– Я теж такоi думки, – мовив дядько.

– Доведеться вдовольнятися тим, що е, – сказав пан Поллундер, уже знову смiючись.

– Тож я чекаю! – гукнув вiн Карловi, що, позаяк дядько нiчого бiльше не казав, мерщiй пiшов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, вiн застав у бюрi самого тiльки пана Поллундера, дядько кудись пiшов. Пан Поллундер радiсно потис Карловi обидвi руки, нiби намагаючись з усiх сил пересвiдчитися, що тепер уже Карл справдi iде.

Карл, iще розпашiлий вiд поспiху, i собi потис руки пана Поллундера, вiн тiшився, що вирушае на прогулянку.

– А дядько не розсердився, що я iду?

– Та нi! Все це вiн говорив не так поважно. Просто вiн бере ваше виховання близько до серця.

– Вiн сам вам сказав, що то не було так поважно?

– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на пiдтвердження того, що не вмiе брехати.

– Дивно, як неохоче вiн дозволив менi вiдвiдати вас, попри те, що ви його приятель.