Америка

Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечеснi вчинки»? Може, й справдi його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в нацiональнiй упередженостi? Дiвчина з кухнi бачила, як паровичник iшов до бюро, i Шубаль вiдразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Вiн одразу ж привiв сюди своiх свiдкiв, та ще й називае iх неупередженими й нiким не намовленими? Шахрайство, чистiсiньке шахрайство! І цi панове терплять його, та ще й вважають таку поведiнку за нормальну? Чому вiн з’явився не вiдразу, як дiвчина сказала йому про них, а так довго очiкував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсiм забити баки панам з канцелярii, бо iхньоi ясноi думки вiн боявся найбiльше.

Хiба Шубаль, хоч вiн напевне давно вже стояв пiд дверима, не постукав саме тiеi митi, коли почув, що чоловiк з бамбуковим цiпком запитав про щось зовсiм iнше, i вирiшив, що паровичнику вже кiнець?

Усе було ясно i Шубаль мимоволi викрив себе, втiм корабельному начальству треба було розповiсти це iнакше, переконливiше, якось наочнiше.

Йому потрiбне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймнi хоч цi кiлька хвилин, поки не зайшли свiдки i всiх би забалакали!

Але враз капiтан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку вiдкладали; Шубаль миттю вiдступив убiк i стиха заговорив зi служником, який тут таки приступив до нього, i розмова супроводилася то поглядами в бiк Карла i паровичника, то переконливими жестами рук.

Далебi, Шубаль готувався так до великоi промови.

– Ви хотiли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальноi мовчанки капiтан до чоловiка з бамбуковим цiпком.

– Атож, хотiв, – вiдповiв той i ледь помiтно вклонився, дякуючи за увагу. Потiм знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в iнтересах великоi справи треба швидше покiнчити з другорядним – вiдчепитись вiд цього настирливого запитувача, вирiшив не шукати паспорта, як зазвичай, коли вiдрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, i, майже недовiрливо усмiхаючись, спочатку позадкував вiд хлопця.

Капiтан i старший касир, офiцер i навiть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хiба що портовi чиновники й Шубаль хоч би тобi вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб i трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тодi я – твiй дядько Якоб, а ти мiй любий небiж.