Америка

Та й як було йому – Карл мовчки погодився iз тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змiнити спосiб говорити, коли здавалося, що все, що вiн мав сказати, вiн уже без найменшого визнання подав, а, з iншого боку, не сказав ще нiчого, проте не мiг же вiн змусити цих панiв iще раз усе вислуховувати. І саме цiеi митi мiшаеться ще й Карл, единий його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомiсть показуе, що все втрачено.

«Пiдiйшов би я ранiше замiсть дивитися у вiкно», – дорiкнув собi Карл i похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надiю.

Але паровичник не зрозумiв його, вiн, певно, вiдчув, що Карл мае до нього якiсь затаенi закиди, i, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновникiв за круглим столом давно вже обурював цей непотрiбний галас, який заважав iхнiй важливiй роботi, коли старший касир почав дивуватися капiтановому терпiнню i ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цiлком на боцi своiх панiв, люто мiряв паровичника очима, коли врештi чоловiк з бамбуковим цiпком, на якого навiть сам капiтан час вiд часу поглядав приязно, уже цiлком настроiвся проти паро-вичника – той був йому просто вiдразний, – витягнув маленького записника i, очевидячки, зайнятий чимось зовсiм iншим, переводив погляд iз записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидiв паровичника, але все-таки навiть пiд час суперечки приязно посмiхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому нiколи не сумнiвався.

Карловi хотiлося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що мiг i вдарити: а втiм, ще дужче йому хотiлося затиснути паровичника в куток i тихо шепнути кiлька заспокiйливих слiв, яких бiльше нiхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зiрвався. Карл уже навiть намагався хоч трохи втiшити себе думкою, що паровичник у крайньому разi силою свого вiдчаю зможе перетягнути на свiй бiк усiх сiмох чоловiкiв, присутнiх тут. Щоправда, на письмовому столi, на виднотi мiстився апарат з численними кнопками вiд електричних дротiв, i досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблi з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим цiпком, такий досi байдужий, пiдiйшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чiтко, зрозумiло навiть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тiеi ж митi, нiби за дверима хтось чекав на цi слова, почувся стук.