Санькя

Сашко взяв табурет i поставив бiля дiдового лiжка – можливо, зробив усе це навiть трохи голоснiше, нiж можна було, – шум начебто затирав вiдчуття тужливоi хворобливостi.

Дiд ледве примiтно покосився на Сашка – здригнулося повiко, блякла мiтка зiницi ворухнулася, i повiко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшцi.

– Скоро поiдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаеш хоч. А то бабцi самiй… Баби ховати будуть. Немае бiльше мужикiв…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, дiду, годi тобi! Полежиш i встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скiльки рокiв прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У мiстi хоч е ще мужики?

Сашко слабко посмiхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усi перемерли. Я останнiй. Усi при менi народилися, при менi всi росли, i всi перемерли. Усiх поховав… І своiх, i чужих.

Дiд замовк i довго лежав мовчки.

– Не iм нiчого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срiбну – пам’ятаеш? Забери, як помру.

Менi батько мiй ii дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дiд цiею ложкою своiх малих пацанiв лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вiрив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характерi дiда все це. Сашко подумав, що жодного разу в життi не чув, як дiд кричить, – вiн нiколи не пiдвищував голосу й нiколи не лаявся матiрно. Невдоволення свое виказував жестом. Якось приiхав Сашко з батьком у село, рокiв п’ять тому.

Дiдовi вже пiд вiсiмдесят було. Прийшов дядько Коля, i весь вечiр вони пили, i ще пiвночi пили. Ранком сiли поснiдати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дiд важко дихав увi снi, вирiшила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повнiй, а дiдовi ледве бiльше половини. У дiда жоден м’яз не здригнувся на обличчi – ледачим рухом, краем правоi руки вiн хитнув склянку, – не рiзко, але так, що самогон розлився на столi. Потiм дiд устав i вiдсунув стiлець, начебто виходити зiбрався.

– Сиди вже, лiсовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стiл, поставила склянку, наповнила до краiв i пiшла лаючись, – але лаючись у мiру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи мiру, за яку переходити в осудi чоловiка не могла.

Дiд сiв, випив спокiйно, i нiколи бабуся бiльше не намагалася своею волею не долити йому, i нiхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на дiда, той начебто задрiмав. Сашко пiдвiвся обережно.