Черниговка. Исторические портреты

 – Що воно есть весiлля, так се тiльки люди повидумували, щоб гуляти да тратитись. Настоящого пуття з того немае. Повiнчались – i всьому кiнець. То Божий закон, а що весiлля – то витребеньки!

– Як можна, свашенько! – сказала Кусиха. – Од дiдiв i прадiдiв бог зна з якого часу то повелось, i того змiнять не можна. Да i що б то за життя наше було, якби весiлля не було! Один раз молодi поберуться мiж собою, у iх тодi як би весна! От як по веснi вся твар заворушиться i так стане хороше i весело, що i старi неначе помолодшають; от так же як молода людина з другою молодою зiйдуться i спаруються, тодi i нам, старим, стане якось весело, аж дух радуеться, коли на iх дивишся, i старi нашi костi розiмнуться, i спом’янемо своi лiта молодii.

– Аже ж i владика не казав, що веселиться не треба о?всi, а казав тiльки, щоб у Петрiвки весiлля не справляти, бо есть пiст, – заметил Кус, – а владика тут же прибавив: «Коли минуть Петрiвки, тодi, – каже, – справляйте собi весiлля по вашому звичаю». А до мене владика так промовив: «Повiнчаються дiти, ти, старий, бери дочку за руку, веди з церкви додому й держи за приглядом, аж поки зять твiй з походу не вернеться, щоб часом не звонпила i дiвоцтва свого не втеряла».

– Наша Ганна не такiвська, – сказала Кусиха, – i преже нiхто про неi не смiв недоброго слова промовить, худоi слави боялась, – а тепер, коли жених е, то вона буде його дожидати i об нiм тiльки думатиме, а бiльш нi об чiм.

– А вже, – сказала Молявчиха, – коли б тiльки Яцько вернувся з того походу щасливо, то лiпшоi пари йому би i не найти.

– А тут, – перебил ее охмелевший Кус, – вернеться молодець, учистимо весiлля на славу. Я, старий, покину свою стару, бо огидла, ухоплю за руку другу стару, свою любу сваху, да з нею в танець пiду. От так!

И с этими словами он схватил за руку Молявчиху и потащил ее с лавки на середину хаты.

– А своя стара тебе за полу смикне i не пустить, – сказала Кусиха, удерживая мужа за полы его кунтуша.

Молявчиха упиралась и говорила:

– Змолоду я не була охоча до сих танцiв, а тепер на старощах об могилi помислити, а не об танцях!

– Батько-тесть шуткуе, – сказал Молявка, – аже ж не все трощиться да журиться, i пошутковать можна трохи. Чи так, моя ясочко? – прибавил он, обращаясь к Ганне.

Ганна, улыбаясь, отвечала наклонением головы.