Етимологія крові

На зиму справили iй кожушка – перешили старого дiдового, купили червону вовняну хустку в жовтi квiтки, схожi на нагiдки, якi рясно росли влiтку на iхньому городi, а чоботи взувала материнi, бо вже не мали на що купити новi – небагато покiйникiв на той час у селi було.

Але зима – вона ж недовга насправдi. Ось i станула крига на ставках, сонечко стало щедрiшим на тепло. Наближався Великдень.

Степанида

Степанида тримала свiчку мiж вказiвним i великим пальцем, у лiвiй руцi, правою хрестилася щоразу, коли отець Іван тричi виспiвував: «Господи помилуй!»

Полум’я було неспокiйним: то виструнчувалося рiвною вогненною смужкою на кiлька сантиметрiв угору, то опускалося скорчене донизу, нiби от-от вистрибне зi свiчки на долiвку i почне кружляти гарячим бiсиком межи нiг прихожан.

А чорний димовий нiмб iз гучним трiскотом тягнувся за полум’ям – був його тiнню.

У Степаниди тривожно стиснулося серце. Лихе передчуття закралося до свiдомостi, аж у головi запаморочилося. Схотiлося якомога швидше вийти з храму. Але мусила стояти – бо ж iще непосвяченi у ii святковому кошику паски та крашанки.

Поставила свiчку до свiчника i тричi перехрестилася. Наче трохи вiдлягло, а проте тривога ще довго продовжувала трiпотiти сполохано – аж на самому денцi серця. Якась невiдома iй досi сила сповiщала про щось моторошне i неминуче.

– Христос воскрес! – привiтала чоловiка.

– Воiстину воскрес.

Обiйнялися i поцiлувалися тричi. Ганя вихопила з мамчиних рук кошик i заходилася виймати посвячене добро – на розговiння.

Постелила на стiл чистого рушника – вишитi гладдю курчатка засвiтилися святково у iхнiй вбогiй хатинi. Поставила посерединi велику паску, поруч – двi маленькi, а вже потiм обережно виклала коло з червоних, рудих, зелених, синiх та жовтих крашанок.

– Мамо, тату, сiдайте до столу! – засмiялася рiвненькими вустами, тоненькою дитячою рукою грайливо вiдкинула за плече косу з розв’язаною рожевою стрiчкою.

Про свою пригоду в церквi зi свiчкою та про тривогу Степанида вирiшила не говорити чоловiковi.

Дасть Бог, минеться.

Пiсля Великодня було весiлля у донечки Василевого товариша. У Страхолiссi. Пiшли всi разом. Степа почувалася там чужою, спiлкуватися з ким не мала, добре хоч, що Ганя бiля неi весь час крутилася – то зважала лише на донечку. Нi до молодих, нi до батькiв, нi до гостей не мала дiла. Тiльки вiдчувала – тривога все глибше i глибше у душу ii закрадаеться. Незрозумiла. Дика якась. Аж панiчна – тривога.

Почалися веснянi клопоти, городнi буднi.