Етимологія крові

Коли вiдправи були, свята чи поминальнi днi – спiвала у хорi, на життя заробляла, щоб себе i сина прогодувати. Усi думали у селi, що вдова. Жалiли. Часом та жалiсть iй допiкала.

«Краще б i справдi вдовою була», – мiркувала потай.

Василь вродою в батька вдався, як пiдрiс до парубка. Красень такий самий. Уже й на цього дiвки заглядатися почали. Ще як молодшим був, любив з мамою до церкви ходити. Там iз дяком Миколою стоваришувався, на десять рокiв старшим вiд нього. Микола був дуже розумним чоловiком, але й простим – було про що, окрiм Святого Письма, погомонiти.

Навiть на рибу ходили разом. Так i дружба зав’язалася мiцна мiж ними. Не на один рiк.

– Слухай, Василечку, – якось сказав Микола, – ти вже здоровий дядько, мусиш сам грошi заробляти, ще й думати, як прогодувати матiр. Хочу тобi щось запропонувати. У нас у селi трунаря немае. Коли помирае хто, ми з Дитяток кличемо або й з iнших сiл. А люди ж не вiчнi, однi вiдходять, iншi народжуються – така Божа воля. Що вдiеш. У Горностайполi був колись один добрий майстер, але сам помер рокiв зо три тому.

Вiдтодi нiхто за таку справу братися не хотiв. Чомусь боялися. От якби ти подумав…

– Та тут страшного нема нiчого, – вiдповiв Василь, – тiльки ж не вчив мене нiхто, от у чому бiда. Який з мене майстер, коли не знаю навiть, як дошку витесати?

– Навчишся, ти хлопець здiбний, руки на мiсцi. Погоджуйся, я сам тебе вiдведу в Дитятки. Тиждень-два у Прокопа, дитятського трунаря, поживеш, вiн навчить тебе i дошки витесувати, i домовини збивати.

А парафiя за навчання заплатить, ти не переймайся, отець Іван сам зацiкавлений, аби в селi свiй майстер був. Та й потiм матимеш зi своеi працi гарнi грошi, – вмовляв Микола.

А що було Василевi думати? Звичайно ж, погодився.

Не помилився дяк – таки добрим майстром став Лiжбетин син. Спочатку не дуже приемна та справа йому була. А потiм звик. Навiть подобатися почало. Вiдчув покликання свое у тому – вiчнi домiвки односельчанам будувати.

Якось дiд один у селi помер.

Прийшла до Василя онучка покiйного – батьки прислали про труну домовитися. Вiн знав ii – Степанидою звали. Тiльки не доводилося нiколи ближче зазнайомитися, не було нагоди такоi. Аж тут трапилася…

Худенька сама, з довгою русявою косою, з такими добрими-добрими очима, повними слiз. Плаче, каже, дiда дуже любила, повiрити не може, що бiльше не побачить його живого. Аж Василевi шкода стало – не дiда, звiсно, бо що вже дiду. Онучки.