Ворошиловград

Було напiвтемно, я спочатку навiть не розгледiв, хто там сидiв. Потовкся на мiсцi, озирнувся на Травмованого, знову огледiв автобуснi сутiнки й невпевнено помахав рукою, вiтаючись iз пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, i салоном прокотився радiсний свист i гамiр, i хтось перший закричав:

– Здоров, Герич, здоров, сучара!

– Здоров, – увiмкнулись вiдразу мiцнi горлянки, – здоров, сучара!

Я насторожено, проте на всяк випадок привiтно, посмiхався у вiдповiдь, не зовсiм розумiючи, що вiдбуваеться.

Були тут усi – i Саша Пiтон з одним оком, i Андрюха Майкл Джексон iз синiми церковними банями на грудях, i Семен Чорний Хуй з вiдкушеним вухом та пришитими пальцями на правiй руцi, i Дiмич Кондуктор з наколками на повiках, i брати Балалаешнiкови – всi трое, з однiею на всiх мобiлою, i Коля Пiвтори Ноги з фарбованою в бiле залисиною та гiтлерiвськими вусиками, i Іван Петрович Комбiкорм з вуглуватою вiд кiлькох переломiв головою, i Карпо 3 Болгаркою – з болгаркою в руках, i Вася Отрiцало з перебинтованими кулаками; а ще далi сидiли Геша Баян, i Сiрьожа Насильник, i Жора Лошара, i Гогi Православний – одним словом, увесь золотий склад «Мелiоратора-91» – команда мрii, яка рвала на шматки спортивнi товариства звiдси i аж до самого Донбасу i навiть виграла Кубок областi; заслуженi майстри спорту в окремо взятiй сонячнiй долинi.

– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радостi спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився надi мною – друзi, перезираючись, весело смiялись i вiдверто тiшились, дивлячись на мою розгублену пику.

– Герич! – кричав Гогi Православний. – Дарагой! Ну ти даеш!

– Ну ти й даеш, Гера! – пiдтримували його брати Балалаешнiкови, завалюючись на розхитанi крiсла. – Ну ти й даеш, брат!

І всi iншi теж голосно гелготали, плескаючи мене по спинi, i Саша Пiтон аж подавився своiм кемелом, а Сiрьожа Насильник ридав зi смiху, ткнувшись у груди Васi Отрiцалi, якому це, втiм, не надто подобалось.