Ворошиловград

Краевид був салатовим вiд молодоi кукурудзи й чорним вiд сухоi землi, де-не-де траплялись невеликi западини, мiсцевiсть нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висiяли кукурудзу. Раптом попереду, метрiв за двiстi, помiтив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньоi тишi. Я не мiг розгледiти, хто саме це був, i подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаемо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивiв, дивно i пiдозрiло. А пiдiйшовши, упiзнав Катю. Була вона в джинсовому комбiнезонi, в якому iй, мабуть, було важко рухатись по такiй спецi.

Пiд комбiнезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неi були тi самi сандалi, що й минулого разу. Вона мене теж помiтила, стояла й чекала, доки я пiдiйду.

– Що ти тут робиш? – запитав я замiсть привiтання.

– А ти? – вона, схоже, зовсiм не здивувалась, побачивши мене.

– Тебе шукав.

– Ага, розповiдай, – вона дивилась холодно й недовiрливо.

– Привiт, – простягнув iй руку.

Вона якусь мить подумала, тодi простягла свою.

Навiть посмiхнулась, хоча скорiше зневажливо, анiж дружньо.

– Так що ти тут робиш?

– Пахмутову шукаю.

– Кого? – не зрозумiв я.

– Пахмутову. Вiвчарку. Вона постiйно сюди забiгае, в поля.

– Повернеться. Собаки – вони мудрi.

– Та вона стара зовсiм, – занепокоено сказала Катя. – У неi склероз. Вона пару разiв вибiгала на трасу, я ii потiм ледве знаходила. Добре, що ii тут усi знають, тому нiхто не чiпае.

– Так прив'яжи ii. Щоби вона не тiкала.

– Давай я тебе прив'яжу, – розiзлилась Катя.

 – Щоби ти не тiкав.

– Ну все, все, – примирливо сказав я.

Але Катя вже не слухала. Вiдвернулась i почала кликати свою вiвчарку.

– Пахмутова! – кричала вона в порожнi поля. – Пахмутоваааа!

І тут з'явився дивний звук. Вiн наростав, розпадаючись на деренчливi ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам рiчковi льоди. Катя враз напружилась i подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався вiн у наш бiк, i незабаром я зрозумiв, що це кукурудзяник, АН-2.

Несподiвано Катя кинулась до мене i, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неi. Нiчого собi, подумав. А Катя враз зашепотiла:

– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помiтити.

– Хто? – не зрозумiв я.

– Кукурудзяники.

– Це що – iхня авiацiя?

– Так. Краще iм на очi не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на iхню територiю. Можуть бути проблеми.

– Та ладно, – я спробував пiдвестись.