Ворошиловград

Приiхав вiн на старому уазi, на таких машинах раншiе iздили агрономи та прапорщики, iхав з пiвночi, повертався в мiсто, одягнений був, як i я, у вiйськовi штани та камуфляжну майку. На головi мав якогось есесiвського кашкета. Дивився на всiх пiдозрiло й допитливо. Мовчки привiтався з Кочею, вiддав честь Травмованому, пройшов iз ним до гаража. Побачивши мою бундесверiвську куртку, пiдiйшов, привiтався.

– Гарна куртка, – сказав.

– Нормальна, – погодився я.

– Це гарне сукно. Ти Герман?

– Герман, – вiдповiв я.

– Корольов? Юрiка брат?

– Ну.

– Ти мене, мабуть, не пам'ятаеш, я робив iз твоiм братом бiзнес.

– Тут усi робили з моiм братом бiзнес, – дещо роздратовано сказав я.

– У нас iз ним були особливi стосунки, – вiн постарався видiлити слово «особливi». – Вiн брав у мене пальне для лiтакiв i продавав кудись у Польщу. Фермерам.

– У тебе – це де?

– На аеродромi.

– Ти працюеш на аеродромi?

– На тому, що вiд нього залишилось. Ернст, – назвався вiн i простягнув руку.

– Що це в тебе за iм'я?

– Це не iм'я, це поганялово.

– Ну, а звати тебе як?

– Та так i зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освiтою?

– Історик.

Вiн змiнився на обличчi. Уважно оглянув мене з голови до нiг, обережно взяв пiд лiкоть i, вивiвши з гаража, потягнув убiк вiд здивованих Кочi з Травмованим.

– Знаеш, Германе, – вiн все тримав мене пiд лiкоть, вiдтягуючи подалi вiд заправки. – Я теж iсторик. Ця робота на аеродромi, просто так сталось.

– Харкiвський унiверситет.

– Істфак?

– Істфак.

– Де практику проходив?

– Та пiд Харковом i проходив.

– Копав?

– Копав.

– А що можеш сказати з приводу «Мертвоi голови»?

– Якоi голови?

– Мертвоi. Дивiзiя така була.

– Ну, – завагався я, – нiчого хорошого.

– Ось що, Германе, – вiн боляче стиснув менi лiкоть. – Ти обов'язково маеш приiхати до мене на аеродром. Я вiдкрию тобi очi.

– На що? – не зрозумiв я.

– На все. Ти ж нiчого не розумiеш.

– А ти розумiеш?

– А я розумiю. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понедiлок. Приiдеш?

– Приiду, – погодився я.

– Знайдеш?

– Знайду.

– Ось i добре.

Вiн рiшуче повернувся й рушив до уаза. Пiдiйшов до Кочi, сунув йому бабки за бензин i застрибнув до кабiни.

– У понедiлок! – крикнув на прощання.

Коли пил за ним розвiявся, я пiдiйшов до Кочi.

– Хто це? – запитав.