Ворошиловград

Рiчка була не так близько вiд заправки, простiше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущi, продиралась крiзь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом дорiжка урвалась – унизу, просто пiд нами, зблискувала рiчка. Ольга ступила вперед i, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'iхала до води. Я приречено скотився за нею. На березi був невеликий клаптик пiску, оточений зусiбiч очеретом.

– Тiльки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.

– Я бачу, – вiдповiв я.

Вона скинула свою довгу сукню, пiд якою виявились лише бiлi трусики, i ступила до води.

– І плавати я теж не вмiю, – сказала вона, стоячи у водi по горло.

– Я теж, – вiдповiв я, скинув своi танкiстськi обладунки й пiшов до неi.

Вода була тепла, крейдянi гори, вiдбиваючи сонячне промiння, прогрiвали ii, в такiй водi зовсiм не хотiлось рухатись.

– Я, – сказала Ольга, – колись працювала пiонервожатою в пiонерському таборi. Це кiлометрiв п'ятдесят звiдси.

– Потопельникiв, чи що? – не зрозумiв я.

– Нi, яких потопельникiв? Нормальних живих пiонерiв. Вони запливали в очерети i ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вмiемо. Ти уявляеш, яка це вiдповiдальнiсть?

– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цiй рiцi.

– Тут е риба?

– Немае. Але ми ii все одно глушили.

– Зрозумiло, – сказала Ольга. Краплi води в ii рудому волоссi мiдно зблискували, а зморшки пiд очима зовсiм розгладились вiд теплоi води.

– Так. Друзiв дитинства.

– Чим вони вiдрiзняються вiд iнших друзiв?

– Вони багато пам'ятають.

– Германе, в тебе комплекси.

– У мене багато комплексiв. Наприклад, я не вмiю плавати.

– Я теж не вмiю плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.

– Ось так i потонеш – незакомплексованою.

– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в рiцi, в якiй плаваеш усе життя.

– Може, й так. Просто я в нiй давно вже не плавав.

Комахи перебiгали поверхнею води, наче рибалки взимку сiрою кригою.

– Що ти вирiшив? – не витримала Ольга. – 3 цiею заправкою?

– Не знаю. Вирiшив почекати. Час у мене е. Може, брат повернеться.

– Ясно. І скiльки будеш чекати?

– Не знаю. Лiто довге.

– Знаеш, Германе, – сказала вона раптом, вiдганяючи вiд волосся ос, – я тобi допоможу, якщо буде потрiбно.