Ворошиловград

– Супутники лiтають, – вiдповiв нарештi. – iх уночi добре видно. Я коли не сплю, завжди iх бачу.

– А що ти вночi не спиш, старий?

– Та ти розумiеш, – почав Коча, порипуючи приголосними, – яка бiда. У мене проблеми зi сном. Ще з армii, Гер. Ну, ти знаеш – десант, парашути, адреналiн, це на все життя.

– Угу.

– Ну i купив я снодiйне. Попросив що-небудь, щоби з нiг валило. Взяв якоiсь хiмii. Почав пити. І ти розумiеш – не бере. Я спецiально дозу збiльшив, а все одно не можу заснути. Зате, замiть, – почав спати вдень.

Парадокс…

– А що ти п'еш? Покажи.

Коча понишпорив кишенями комбiнезона, дiстав пляшечку з отруйних кольорiв етикеткою. Я взяв пляшечку до рук, спробував прочитати. Якась невiдома мова.

– Може, це щось вiд тарганiв? Хто це взагалi виготовляе?

– Менi сказали – Францiя.

– По-твоему, це французька? Оцi ось iероглiфи? Ладно, давай я теж спробую.

Вiдкрутив кришечку, дiстав бузкову таблетку, кинув до рота.

– Та нi, Гер, дружище, – Коча забрав пляшечку, – ти що, з однiеi не вставить.

Я менше п'яти i не п'ю.

І нiби на пiдтвердження своiх слiв, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кiлька таблеток.

– Дай сюди, – я забрав пляшечку назад, висипав собi на долоню кiлька таблеток, швидким рухом закинув до рота.

Сидiв i прислухався до власних вiдчуттiв.

– Коч, по ходу не дiе.

– Я тобi говорив.

– Може, потрiбно запивати?

– Я пробував. Вином.

– І що?

– Нiчого. Сеча потiм червона.

Сутiнки ставали все густiшi, затiкаючи мiж гiлок на деревах i загусаючи в теплiй запиленiй травi, що нас обступала.

В долинi горiли апельсиновi вогнi, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним i високим, сузiр'я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплiвцi. Головне, що зовсiм не хотiлося спати. Коча знову одягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутнiй музицi.

Несподiвано я помiтив унизу, на схилi, якийсь рух. Хтось пiдiймався вiд рiки, тягнувся вгору крутим пiдйомом, тонучи в туманi.

Важко було зрозумiти, хто саме там iшов, проте чутно було цi кроки, нiби хтось гнав вiд води наляканих тварин.

– Ти це бачиш? – насторожено запитав я Кочу.

– Так-так, – Коча задоволено бовтав головою.

– Хто це?

– Так-так, – далi мотав головою Коча, розглядаючи нiч, що несподiвано на нас насунулась.

Я завмер, прислухаючись до голосiв, що вiдлунювали все чiткiше, наближаючись у терпкiй вологiй iмлi.