Судний день

Козак зiтхнув: шляхтянка була впертою i свого попускати не хотiла. Товаришi також все зрозумiли, тож тепер шкiрили зуби i пiдморгували.

– Може, пане осавуле, ми тобi допомогти можемо?

– Як тебе звати, дiвчино?

– Сядь-но тут, бiля нас, зiгрiйся…

– Годi! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дiвчино, скажи там, що ми поки що маемо тут багато роботи…

Дарка швидко вислизнула i зачинила за собою дверi, Іван же взяв у руки пляшку й налив.

– Спасу вже нема вiд тих панiв – не дають жити простому козаковi…

Товаришi розумiли його, тому дружно випили, i лише Борщик собi мирно сопiв, спершись на руки.

Корчма була досить далеко вiд мiста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожнi, яких застала на шляху нiч. За корчмою стояв постоялий двiр, де мандрiвники могли переночувати.

Ось i сьогоднi з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: дверi вiдчинилися i всередину зазирнув драгун з королiвськоi кiнноi гвардii. Розгледiвся, а вже тодi ввiйшов усередину. За ними ввiйшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потiм ще двое драгунiв.

– Мир дому цьому, – привiтався чернець.

– І вам доброго здоров’я, – вiдповiв Левченко. – Сiдайте, добрi люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привiв. Давай людям вечеряти та горiлки мiцноi, щоб зiгрiлися з дороги. Та не шкодуй: я частую.

– Справдi, треба повечеряти, – пiдтримав цей заклик гiсть.

Вони гуртом сiли за стiл навпроти козакiв, корчмарка миттю принесла iм вечерю, кухлi, забрала порожнi полумиски.

– Частуйтеся, дорогi панове. Горiлка ця лiкувальна, сили додае. Он жид клянеться, що це з води вiфлеемськоi викурили. Скуштуйте, вiдразу побачите, що всi недуги та втому як рукою знiме.

Левченко щиро налив драгунам у кухлi, тодi простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той вiдмовився.

– Не гоже у пiст Великоднiй горiлкою скоромитися.

– Та ти що, брате, я мiру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велiв зiгрiтися, – наполягав молодий козак.

Проте чернець став на своему.

– Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, дiти помирають, а ви тут гуляете за людськi грошi, совiсть пропиваете.

Цi суворi слова взяли Івана за живе. Вiн аж побагровiв, але вiдповiв стримано.

– Ми за своi грошi гуляемо, кров’ю заробленi. Кожен день пiд кулями ходимо, щоб ви могли спокiйно молитися. От i молiться, та про нас, грiшних рабiв божих, не забувайте.