Судний день

Вiн сидiв на чорному жеребцi, що перебирав копитами i форкав, збуджуючись вiд кровi. Багаття, що горiло недалеко, кидало криваве свiтло на обличчя цього чоловiка, i в цьому багряному свiтлi вiн здавався ще страшнiшим.

Один зi шляхтичiв скинув шапку i пригладив волосся, що стало дибки.

– Я ще такого не бачив. Збожеволiти можна.

– А ти звикай, – пiдбадьорив його бiльш досвiдчений товариш. – Вiйна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.

Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет.

Пани встигли протверезiти i з новим завзяттям налягли на вино.

До Вороновича, який уже всiвся на свое мiсце за столом та взяв у руки улюблену чашу, пiдiйшов чоловiк, закутаний у чорний плащ та в каптурi.

– Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.

– Знаеш, ваць пане, iгумена мотронинського?

– Мельхiседека? Ну i що?

– Його помiчник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.

– Справдi? Я тебе слухаю.

– Чернець iде з Варшави, вже проминув Бiлу Церкву i скоро буде в Жаботинi.

Воронович задумався.

Роздiл 5

В околицi Мотронинського монастря, недалеко мiста Чигирин. Рання весна

Обое подорожнiх ледве тягли своi величезнi, обмоклi, порванi чоботи по густому болотi. Навкруги стало темно. Голi дерева кидали потворнi тiнi на землю. Було холодно, мокро, моторошно.

Один з подорожнiх – старий i слiпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я рокiв восьми – дiд тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.

Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезнi чоботи, у кiлька разiв бiльшi за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити нiч у весняному лiсi було б моторошно навiть дорослому чоловiковi.

Хлоп’ятi усюди привиджувалися дивнi лiсовi iстоти, якi, перезимувавши у своiх норах, тепер повилазили, бродять по лiсу i страшать людей. Ось нiби лiсовик, а там, далi, мавка сховалася у кущах.

Ось мара iм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гiллi дерев. Потерчата та блуд перешiптувалися, показуючи пальцями на подорожнiх; упирi, чорти, усi, про кого розповiдав дiд, тепер зiбралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушноi нагоди, щоб напасти.

Хлопець притулився ближче до дiда, обтер рукавом грубоi свити лице, струсив головою. Усi страховиська зникли – кругом тiльки звичайне галуззя чагарникiв.