Лицар з Кульчиць

Тож i пасуе всiм православним християнам прибути до церкви та вшанувати ii. Хай подивляться католики, що жива iще руська кiстка, що б’еться шляхетське серце. У тому походi й представлю тебе мiсцевiй шляхтi, а там i на соймик вiзьму, що буде навеснi у Судовiй Вишнi.

На мить запала мовчанка, батько собi щось обдумував, мати й сестри, що забiгли до хати, почали накривати стiл – прийшла обiдня пора.

– Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли вiйсько Хмельницького прийшло до Самбора, i полковник Капуста обложив там щiльно ляхiв та жидiв.

Скiльки ж то наших пiшло за козаками добувати волю для Украiни. Потiм вдруге прийшли козаки, тiльки вже з москалями, а не з татарами. Тiкало вiйсько польське з мiста, забiгли пани в Радловичi, а звiдти до Кульчиць хотiли, аби пересидiти в лiсi та гайнути до Перемишля. Добре ж ми iх прали отам, просто на межi Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув менi руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Украiну вiд Сяну до Дону, всi землi, де сягае вiра православна й мова украiнська. Жили б зараз у своiй державi…

На столi вже стояла кутя, свiжий хлiб, голубцi, лоскотала приемно нiздрi шинка, ковбаса. Юрко запитав:

– А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького пiдтримали?

– Хотiли. Тiльки ми королю знов у пригодi стали. За два роки пiсля Хмельницького до Самбора пiдступив семигородський Ракочiй зi своiми мадярами. Були б узяли мiсто, бо щiльно його оточили. Та мiсцевий люд, шляхта православна, дали iм таку вiдсiч, що князь мусив узяти з мiста окуп i вступитися.

– Ракочiй i шведи були тодi спiльниками Хмельницького, – нагадав Юрко.

– Так, були. Тiльки козаки Хмеля не хотiли воювати бiльше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки вiдступили до Днiпра, а ми тут лишилися…

Тим часом хата знову була повна: посходилися всi. Знадвору чулася коляда: мелодiя була схожа на пiсню до святого Миколая, тiльки слова були трохи iншi.

Як пiшов до стрика до хати,

там почав я колядувати.

Стрик стрiянку напувае,

а на ме-е-не не зважае,

не зважае.

Юрко спочатку не повiрив власним вухам, прислухався. Дитячi голоси виводили далi:

У п’ецу пироги кипiли,

в коминi ковбаси висiли,

як почав я пiдступати

i по однiй витягати

до торби.

Вiн вийшов з хати. Малi, побачивши його, раптом повтiкали з-пiд вiкна, лишився тiльки один, рокiв десяти. Мав на головi шапку, що зсувалася йому на очi, та кожушину.

– Ти чий? – запитав строго Юрiй.

– Дашинич я.