Лицар з Кульчиць

Родина мусить бути дружною, бо де мiцна родина, де пам’ятають своi звичаi i традицii – там i сильна держава. І нiколи, жодного року святвечiрня традицiя не могла бути порушена, нiхто не наважився роз’еднати родинного ланцюга.

Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове радiло, що вiн сидiв зараз помiж усiх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рiдноi хати. Нарештi тато пiдкрутив вус i мовив те, чого так довго чекали дiвчата:

– Та йдiть уже, слухайте свого пса.

Сестри пирснули смiхом i поспiшили надвiр, аби послухати, звiдки загавкае собака: з того боку iм i судженого свого чекати…

Із-за святвечiрнього стола родина встала, аби просто пiти до церкви на Рiздвяну вiдправу.

Юрiй був змучений з дороги, однак до церкви на Рiздвяну службу не пiти не мiг: усi разом пiшли до новоi церкви, по дорозi колядуючи. Їх пiдтримали iншi родини, i незабаром звiстка про народження Божого дитяти рознеслася не тiльки по Кульчицях, а й навколишнiми полями та лiсом, полинула аж до зiрок.

Повернувшись iз церкви, Юрiю вдалося залiзти у запiчок i трохи поспати, вiдпочити. Коли прокинувся, у хатi був тiльки батько – молодшi брати й сестри розбiглися по селi колядувати, а старшi допомагали матерi по господарству. Батько обiйшов коней, яких завжди годував i чистив особисто, й тепер сидiв на лавi. Юрко сiв бiля нього.

– Добре, бiгме добре, сину, що ти приiхав. Побудеш у рiднiй хатi, вiддихнеш кiлька днiв.

– Менi, тату, до Львова повертатися бiльше нема чого.

Я пiшов зi служби.

Батько здивувався, однак у його очах було бiльше тривоги, нiж розчарування. Розпитувати сина не поспiшав. Чекав, доки Юрiй сам розкаже.

– Із кожним роком до Львова сунеться все бiльше й бiльше латинян. Окатоличене вже мiсто повнiстю, руському шляхтичу нема вже мiсця нi в урядi, нi в лавi.

– Давно вже так повелося, – вiдповiв батько.

– Давно. Та я завше вiрив, що своiм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизнi та вiрi. І не раз би ще прислужився…

– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.

– Тату, я мiг стати великою людиною у ратушi, тiльки менi треба було вiдректися вiд своеi вiри, а прийняти латинство. Я не змiг, вiдмовився навiдрiз.

Батько гримнув кулаком по столi:

– І добре зробив, як справжнiй шляхтич! Рiд наш споконвiку за вiру тримався бiльше, нiж за свое життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корiнням iз Богом даноi землi вiру нашу благочестиву.