Лицар з Кульчиць

Юрiя мимоволi струсило – i не тiльки вiд холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворi зуби нагнала на Юрiя неприемнi вiдчуття.

– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрiвський.

Юрко i сам не знав, що зараз вiдповiсти.

– Дасть Бог – побачимо.

– Приiздiть iз батьком до нас на свята – ми з Марiею будемо радi вас вiтати. Ти пам’ятаеш мою Марiю?

Юрiй вiдразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дiтьми, батьки вже намагалися домовитися мiж собою про майбутнiй шлюб: земля до землi, поле до поля…

– Коли я iхав до Львова, вона ще була малою…

– Ого.

Виросла. Вiдколи ii мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дiвка! Побачиш…

Вiд самого Львова уздовж дороги тягнувся лiс. Коли ж проiхали Рудки, то вiн нiби став ще густiшим, загрозливо наступав з обох бокiв на шлях. Подеколи складалося таке враження, нiби от-от дерева вийдуть на дорогу i повнiстю перекриють шлях подорожнiм, оточать iх з усiх бокiв. Гучний хiд коникiв, вйокання шляхтича, шуркотiння саней голосною луною вiдбивалося помiж лiсових дерев, i його далеко було чути у морозному повiтрi.

Земля Самбiрська була давня, княжа. Споконвiку тут жили русини: вiдвойовували вiд лiсу своi лани, сiяли хлiб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Днiстрi, плели iз червоноi лози «самбiрки» кошики, кошi, полукiшки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вiтчизну. Не один кiвш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Днiстер вийде з берегiв та позатоплюе людськi хати й урожай.

Тiльки впертi бойки знов i знов бралися до роботи, вiдбудовували вкотре свое життя на цiй Богом данiй землi. І цю землю пан Юрiй вiдчував, дихав нею i нiколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.

У своiй задумi Юрiй незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотiв пiдвезти до самоi хати, однак Юрiй вiдмовився – далi сам: не смiв бiльше затримувати чоловiка на Святвечiр.

– Дякую, пане Михайле, чим можу вiддячити?

– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нiчого вiд тебе не вiзьму.

Вiтай батька, нехай на пiслязавтра готуе сани та добре всипе коням вiвса.

– А що буде?

– Як що – до Самбора шляхта iде! – Бандрiвський знову вйокнув на коней i вже темною дорогою потрюхикав у бiк Городища.

Юрiй провiв його очима, а тодi рушив дорогою вгору, намагаючись iти швидким кроком: треба було розрухати затерплi ноги, розiгнати по них кров. Пройшовши кiлька крокiв, вiн побачив рiдну церкву мученикiв Флора i Лавра.