Шлях Богомола. Імператор повені

Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такi примхи. Зрештою, сiм обiцяних мирних лiт минули. Та й боги чорних плащоносцiв могли бути могутнiшими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свiдок жахливоi бiйнi, що вижив, не змiг повiдати про чорних нiчого корисного. Досвiдченi воiни племенi, якi обстежили нещасливий берег, також не додали старiйшинам i Волховi розумiння. Всi зiйшлись на тому, що творяться дивнi дiла. Нiрад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносцi прийшли здалеку, на мiсцевi городища та засiки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових i розвiдникiв.

Застави iх не зустрiли, слiди загубились. Мета iхнього походу залишалась невiдомою.

Старiйшини довго радились i вирiшили, що чорнi лише пройшли через лiсовий край, прямуючи кудись далi. Волх iз цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище i повiдомив йому висновки ради.

Невтiшний Нiрадiв батько довго сидiв у божницi пiд суворими поглядами iдолiв. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що вiдiйшли на Хорсовi угiддя.

Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певностi. Пiсля трьох ганебних спроб пройти сiрий туман вiн уже нi в чому не мав певностi.

– Чому всiх вбитих знайшли, й лише наш рiд не годен вчинити належноi тризни по Нiрадовi? – бив себе по колiнах Дорош. – Чому так, Волоше?

– Твiй Нiрад уже залишив свое тiло, як метелик залишае пусту оболонку. Дух його вiльний й не потребуе опiки над мертвою плоттю.

Праматiр Куна потурбуеться про родовича.

– Чому ж лише його тiло зникло?

– Такою е воля богiв.

– Воля богiв… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотiв вiн вертатись до своiх ближнiх з такою бадильною вiдповiддю, не хотiв. Що вiн скаже жiнкам дому свого i молодшим синам? Що богам Нiрадове тiло потрiбнiше?

– Незбагненна та воля й примхлива, – не пiднiмаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич.

 – Те, що нам здаеться згiршенням, насправдi може нас вивiльняти вiд зайвих пут i присяг Серединного свiту.

– Яких ще присяг? – не розумiв старiйшина.

– Тих, що прив’язують нас до минущого.

– Хiба мiй Нiрад на таке присягав?

– Усi ми присягаемо на таке, якщо хоч раз вклякаемо при вiвтарях i требовищах. Якщо визнаемо вищiсть богiв.

Дорош i далi не розумiв. Дратувався, що не мiг впiймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене.