Шлях Богомола. Імператор повені

Туди ж пiрнули ще двi ясеневi стрiли – довгi, сизоперi, без металевих жал. Ще одна стрiла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навцi, а вийшла з ii черева. Собака жалiсно нявкнула, зiрвалась зi скельного виступу i впала у воду.

– За правицею! – крикнула Риска з корчiв, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава i Спiрка зрозумiли ii з пiвслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки i стрижелi. Ясеневi стрiли падали бiля них десятками. Проте для успiху стрiльцям не ставало чи то вправностi, чи то зручноi позицii.

Незручна позицiя! Визначивши причину косоокостi ворогiв, Спiрка швидко зорiентувалась: стрiльцi верховинцiв засiли на гребнi пiвнiчного вiдрогу тiеi гори, з якоi вони щойно спустились. Вiдстань виявилась значно бiльшою за прицiльну, вiтрянi воронки над холодним потоком заважали навiть добрим лучникам поцiлити у непрошених гостей. Але й зволiкати верховинцi не мали змоги – за хвилину дiвчата перейшли би потiк й здобулись би до лiсу.

Там горянам довелось би переслiдувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому слiду, – зрозумiла розвiдниця. – Проте знали, що в нас собака, не пiдходили ближче нiж на три перестрiли i тримались з навiтряного боку».

Вголос мовила:

– У них пристрiльнi стрiли, – вона витягла з гальки ясеневий дрiт, подивилась на грубо обтесаний кiнчик, викинула. – Без наконечникiв. Коли пристрiляються, пустять крицевi. Халепа.

– Рудiй ще гiрше, – вiдповiла Доброслава, намагаючись втиснути тiло у зручну щiлину мiж брилами.

Їi безрукавка, зшита з бiлячих шкурок й прикрашена кiстяним бiсером, трiснула i розiйшлась по швах. Вона подумала, що Спiрка не зовсiм права. Легкими стрiлами вороги намагались ушкодити iм кiнцiвки, щоби потiм легше було взяти в полон.

– Руду поранили? – поцiкавилась Спiрка.

– Не знаю… П-пекова сила! – крiзь зуби просичала Горанова онука й нарештi втиснулась мiж двох майже кубiчноi форми каменюк.

– Треба бiгти до лiсу.

– У водi пострiляють, – не погодилась Доброслава. Мiж брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розумiла: це облудне вiдчуття.

– Не пострiляють. Над водою тепер вiтерець. – Спiрка принюхалась, наче вловлюючи носом рятiвне зрушення повiтря.

– Густо стрiли кладуть.

– А тут вони нас впiймають.

Доброслава не вiдповiла. Спiрка мала рацiю. Ще трохи зволiкань – i верховинцi залишать гребiнь i вийдуть на зручнiшу позицiю.