Шлях Богомола. Імператор повені

Казали, що князенки вдалися миршавими й до вiйськових справ непридатними. Старший з них багато рокiв жив заручником у варягiв, а решта, наче випханцi, заступали жупанiв на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю анi пергаменту, анi берести до того Молотшi, – врештi-решт вирiшила Жаринка. – Хто зна, як поведуть себе отi болотнi виповзнi, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявцiв i варязькоi пiднiжки».

З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкоi галявини, порослоi травою i чемеркою.

Хоча Жаринка добре знала тутешнi лiси, це мiсце видалось iй незнайомим. Неприемне вiдчуття насторожило дiвчину.

«Тут могили», – розкодувала вона присутнiсть гнiтючоi, в’яжучоi думки i рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сiро-зелене, всiяне колючками бадилля. Жаринка навiть не наважилась уявити, скiльки народу мали зарити пiд тою паростю, щоби подих могильноi сили був настiльки гострим. Там могло знайти свiй спочинок вигибле вiд мечiв плем’я або ж впiйманий у пастку великий вiйськовий загiн.

Такi мiсця притягували нiчних духiв, а в час повного мiсяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрiвника.

Вiдтак дiвчина вiдчула, що з колючок хтось на неi дивиться. Вiдчувати погляд i визначати напрям, звiдки його спрямовано, вона, як i решта родовичiв, навчилась з дитинства. Майже на пiвгодини Жаринка завмерла, лежачi у травi, приготувавши стрiли i дослухаючись до кожного звуку. Вiтерець мирно шурхотiв у могильному травостанi, сороки несполохано стрибали гiлками дубiв i модрин, десь здалеку долинав дрiб дятловоi працi.

Годилося перевiрити, чи не зачаiвся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирiшила не робити цього. Дивитись могли не лише людськi очi. Могильна нежить також володiла здатнiстю спрямовувати увагу на живе i тепле.

Дiвчина приклала до губ оберег Матерi Куни з чорного залiза й не вiдчула тривожноi гiркоти. Берегиня роду не слала iй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила свое укриття й обiйшла галявину, ховаючись у затiнку старих дубiв.

На деревах вона побачила свiжi зарубки. Хтось мiтив своi володiння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» – припустила дiвчина.

Зустрiчатись зi збирачами дикого меду iй зовсiм не хотiлось. Долю бортникiв-лiсовикiв зазвичай обирали злочинцi, iзгоi, випханцi з родiв. Життя в лiсах було голодним i диким. Час вiд часу iзгоi крали жiнок пiд городищами, нападали на торговi валки.