Шлях Богомола. Імператор повені

 – Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозумiти, що означае глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим мiсцем, де у Пекича зрослись брови.

Жрець кинув погляд на бiк братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сiрiн», – назвав вiн подумки iм’я птаха. Пророчим Сiрiнам вклонялися роди, якi жили на пiвночi, на берегах великого зимного озера. За молодих лiт вiн мав звiдти наложницю. Добру, лагiдну, синьооку. Спiвала йому пiснi своiх родичiв – тужливi, наче придавленi низьким пiвнiчним небом.

Померла озерна жiнка при перших пологах.

«Цiкаво, – подумав Волх, – двiчi народженi озерних племен такi ж лякливi, як i древлянськi?»

– Волю богiв треба шанувати, – мовив вiн вголос. – Проте, мудрий княже, анi Пек Заступник, анi Хорс Вседержитель своеi волi нам поки що не явили.

– А якщо в наших дiвах також замешкав дух Богомола? Навiть потворнi з родовичiв народили красунь. Такого нiколи не бувало, й вiд старих Сил ми подiбного знамення не бачили. – Князь не вiдривав очей вiд жерцевого обличчя.

Томирад тим часом знову наповнив братини i батькову чашу медом.

Волх не встиг вiдповiсти, як почувся рiзкий, наче вороняче каркання, Горанiв голос:

– Згадайте рiк Скаженого Вепра.

Князь запитально подивився на радника. У рiк Скаженого Вепра, шiстнадцять рокiв тому, вiн – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на схiдному прикордоннi старих племiнних земель. Що вiдбувалося тодi у городищах, пам’ятав скупо.

– Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир.

– У рiк Скаженого Вепра, коли зачатi були усi тi теперiшнi дiви, що знаменням вроди вiдмiченi, сталася перша сутичка з лютими вiдьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмiрено почав Горан, дивлячись повз владникiв, немов читаючи тiльки одному йому видимi письмена на стiнi покою. – Тодi нерозумний Лович викрав одну зi служниць демона й беззаконно втiшився з нею. Й був тодi молодий прозорливець з туричiв, на iм’я Бранко, який провидiв майбутне i сказав, що вiдьми за вчинок Ловича прокляли нашi роди страшним i незламним потрiйним прокляттям.

Могитичi смiялися з нього як з навiженого, а вiн був правий… З того часу й почалися усi нашi бiди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом i поразками. За два рiчнi кола пiсля Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потiм вiдьми наслали на нас орду. Всi вiдмiченi вродою дiви несуть в собi тiнь того прокляття.