Шлях Богомола. Імператор повені

Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освiтленого смолоскипами, поставили на колiна. Пiд тесаною аркою, на високому крiслi, сидiв знатний вiйськовий муж. До його панцирних наплiчникiв майстри приторочили срiбнi лев’ячi голови з рубiновими очима. До них срiбними ж кiльцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застiбкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременiв пiхвах лежав на його колiнах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Свiтлi очi дивилися суворо.

Феодор упiзнав його, хоча до цього бачив лише здалеку.

Магiстр Леонтiй займав найвищу у прикордонному краi посаду стратега. Імператор доручив йому всi вiйська Мiзii та прилеглих фем.[5 - Мiзiя – вiзантiйська провiнцiя, яка у IX столiттi знаходилась на пiвднi сучасноi Болгарii. Феми – прикордоннi областi Вiзантiйськоi iмперii, керованi вiйськово-феодальною адмiнiстрацiею.] Якби не бiль у всьому тiлi, диякон здивувався б.

– Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакунi. – Стратег не питав, лише означував iм’я особи, поставленоi перед його очима.

– До ваших послуг, найсвiтлiший, – прохрипiв диякон.

– Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

– Брешуть, найсвiтлiший. Я диякон церкви Святоi Ірини, а ще знаюся на лiкуваннi.

– Бачу, що не маеш страху винуватити у брехнi вчених i поважних клiрикiв.

– Правда страхiв не вiдае, найсвiтлiший.

– Правда в кожного своя.

– Проте не кожна дерзае волати до неба.

– Високо мiтиш, – похмуро всмiхнувся стратег.

– Не маю тих грiхiв тяжких, що до землi пригинають.

– Та за кого ти себе маеш, рабе?

– За мандрiвника свiту Божого, найсвiтлiший.

– Пройдисвiт, значить.

– Сказано у «Славнi Давида-царя»: з Богом моiм зiйду на мур, пiду шляхом непорочним.[6 - Феодор неточно цитуе Старий Заповiт (2 Сам. 22.30–31) – «Завдяки Тобi пробиваю я вал, завдяки своему Боговi перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».]

– Чиiм iм’ям лiкуеш? – несподiвано змiнив напрям допиту Леонтiй. – Кажи правдиво, не блуди словесами.

– Що? Яке iм’я? – не зрозумiв Феодор.

У нього знову запаморочилось у головi, вiн ледь не забруднив пiдлогу перед магiстровим крiслом.

– В iм’я котрого з богiв, питаю?

– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

– Не бреши менi, чоловiче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем i каленим залiзом з тебе правду витягну, – пообiцяв стратег, а його воiн за волосся вiдтягнув назад голову Феодора.