Володимир Мономах

Згiдно з пророцтвом Єремii, саме язичнику Кiру належало вiдродити Єрусалим й храм Господень: «Так говорить Кiр, цар Перський: Усi земнi царства дав менi Господь, Бог Небесний, i Вiн наказав менi збудувати йому храма в Єрусалимi, що в Юдеi. Хто мiж вами з усього Його народу, – нехай буде Бог його з ним, i нехай вiн iде до Єрусалиму, що в Юдеi, i нехай збудуе дiм Господа, Бога Ізраiлевого. Це той Бог, що в Єрусалимi. А кожному позостало му по всiх тих мiстах, хто мешкае там, нехай допоможуть йому люди його мiсця срiблом, i золотом, i маетком, i худобою, з добровiльною жертвою для дому Божого, що в Єрусалимi» (Ездра.

Виписана у лiтописi iсторiя Святослава закладае в язичницьке минуле Русi iдею ii одвiчноi богообраностi i претензiю на спадкоемнiсть християнських сакральних центрiв правовiрного свiту, якими були Єрусалим, Царгород/Константинополь i столиця Симеона Болгарського – Преслав Великий, або Преславен град[41 - Див.: Йорданов Иван. Името на Преслав в писмените источници //Плиска – Преслав.

Цi рефлексii, очевидно, й визначили вибiр назви третього за значенням пiсля Киева i Чернiгова мiста «Руськоi землi» – Переяславля: «Столиця Болгарii Великий Преслав чи Переяславець (Малий Преслав) не стали центрами держави Святослава, але князь Володимир заснував власний Переяслав на пiвденному кордонi хрещеноi Руськоi землi, i цей кордон був схожим iз дунайським кордоном Вiзантii – за ним простягалось Дике поле, кочували «поганi» печенiги – «варвари» руського середньовiччя»[42 - Петрухин В.

Таке уподiбнення головного прикордонного мiста Русi болгарському прообразу i загальним для них прототипу Божого Граду стало закономiрним наслiдком характерного для давньоруськоi церковно-полiтичноi елiти прагнення до iмiтацii «ромейськоi» парадигми облаштування на Русi богохранимого християнського царства.

Першi роки перебування Володимира Мономаха i його военноi дружини на Переяславщинi були сутужними: «багато ми бiди зазнали, – згадував пiзнiше князь, – од ратi i од голоду». Голодно було по всiй краiнi. 1094 року, засвiдчуе лiтописець, «прийшла сарана на Руську землю, мiсяця серпня в шiстнадцятий день, i поiла всяку траву i багато хлiба. І не було сього чувано у днi давнi, що ото побачили очi нашi за грiхи нашi».