Евотон: 180

– Чому ти генеруеш його евотони? – запитав глава другоi Формацii.

– Тендерiйцi постаралися.

– Яким чином?

Запанувало мовчання. Пшемислав пiднiс вказiвний палець до губ i неуважно вдивлявся в стiл, ловлячи й аналiзуючи кожне слово. Тiльки перiодичне постукування нiгтем по дереву порушувало тишу…

– Бажаеш щось додати до вже сказаного, перш нiж я покажу твое справжне обличчя Системi?

– Не встигнеш… Єдина людина з вашого Поколiння, яку я поважаю, – моя сестра! Отже, йдiть у дупу!

– Гм… Несподiвано.

– А чому «не встигнеш»? Вiдповiдай! – стривожено закричав Пшемислав, чим викликав здивування свого очiльника. Поляк негайно повернув голограму назад i вiдобразив всi данi про ув’язнену, якi змусили Майкла неабияк здивуватися. У цей момент до примiщення увiйшов Добренко – вiдповiдальний першоi Формацii.

– Панно Анно! Я вимушений, – по цих словах з’явилася вродлива дiвчина, схожа на Дiану, – просити вас слiдувати за мною.

Дiвчина пiдвелася й попрямувала до виходу пiд пильним поглядом украiнця. Щойно ii стрункi ноги перетнули межу примiщення, Анна загубилася в просторi. Утiм, Майкл встиг помiтити здiйнятий середнiй палець… Вдруге за день…

– Та ти чемпiон з симпатiй, що вже казати, – iз знущанням промовив Пшемислав.

Американець заплющив очi й на чомусь старанно зосередився. «Напевно, полiз в iнформацiйне поле», – здогадався вiдповiдальний.

– А я дiзнаюся про дiвчину, – тихо сказав Пшемислав.

– Я вже вивчаю ii. Схоже, у нашоi зухвалоi красунi досить широка спiвпраця з тендерiйцями, нашим божевiльним i… першою Формацiею. Джеймс – гад! – без негативних евотонiв, але з докором i захопленням вимовив очiльник другоi Формацii.

– А я думав, що ти вивчаеш божевiльного землянина.

Майкл демонстративно вiдмахнувся.

– Я добре пам’ятаю i знаю достатньо про його перебування на Деумii.

У поляка вiдвисла щелепа.

– Стривай! Стривай… Вiн – той лiкар, док, який полетiв з тобою, П’ятнадцятим, Велфарiем i Айюмi на Деумiю?! Той, який вiдправився з ними в клаудеумськi лабораторii?! Той, який не вижив i не повернувся?!

– Так. Ми вирiшили тодi, що вiн загинув! – Майкл поглянув на Пшемислава, намагаючись зобразити жах, який, без сумнiву, колись вiдчув божевiльний.