Вікторія регія

А ii у свiтi – багато, навiть бiльше, нiж правди. Це – страшно.

Менi було незвично вислуховувати бiль нещасноi, i я ще глибше заховалася пiд снiг вiд зойку материнського. І нiхто ii не втiшав. Лиш вiтер у височинi розносив сиву печаль. Ще ж вранцi хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвiр, як зайченя – до бiлих снiгiв, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.

– Михайлику, до хижi! – це батько.

– Йду, йду.

А сам стоiть i незмигно дивиться на слiпучо-бiлу Ясеницю, на невидане диво.

Вибiгае мати, лякаеться:

– Господочку, та ти ще на морозi, синку?

Вона силомiць тягне його за руку вiд зимовоi краси свiту, а вiн впираеться, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби вiдчувае, що востанне це у нього, востанне! Знервована, звiдкись вихоплюе березовий прутик i б’е малого, б’е. «Не руш, жоно, свого сина. Вночi вiн умре, i все життя гiрко каятимешся, що вбила дитину», – я хотiла крикнути Марусi, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне.

Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потiм тихо лiг коло вогню. Заснув. Далi почав марити. А серед ночi вже й захолов. Навiть висповiдати не встигли. Та й за якi грiхи йому сповiдатися, янголяти?

Мiж товстими кам’яними мурами мене витоптали ноги Голоднякiв. Тут мучилася моя душа вiд людського болю.

На менi всю зиму горiв вогонь. Вечорами Голодняки сiдали довкiл нього i в диму, мов примари, кашляли та зiтхали. І мрiяли. Що прийде весна – по-новому заживуть. Пiч зроблять, дим пустять надвiр, у димар. Бульбу насадять, кукурудзу насiють, садок розведуть.

– Ся земля – на каменi. Нич не вродить, – брали сумнiви хазяйку.

– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк.

Боже, як приемно, коли в тебе вiрять люди!

– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.

– Добереться, не бiйся. Рiка змiлiе…

– За якi грошi зореш? Чим платити будеш?

– Чим? А вiддамо – тому ж Фединчуковi чи Головцi, у яких своi конi, малого Петрика. Най послужить у них рiк-два. Бо нам коней треба буде й треба.

– Отямся, Василю.