Евотон: початок

А може, цiлу галактику, що принадливо сяяла мiльйонами таких зiрочок?… Потiм вiн подивився уважнiше i помiтив, що насправдi вона дивовижно свiтиться рiзноманiтними кольорами: малиновим, жовтим, блакитним, бiлим.

– Мамо, мамо! Дивись, яка гарна зiрка! – вигукнув вiн. Мати, яка тихенько йшла слiдом, зупинилася поряд i глянула вгору:

– Дуже гарна, любий. А що це за зiрка?

– Ага! Упiймалася! – з переможним трiумфом промовив малюк. – Це ж зовсiм i не зiрка!

– Справдi?… Тодi розкажи менi… – приязно попросила усмiхнена мати.

– Це – галактика чотириста п’ятдесят сьома з кластера S, – сказав хлопчик, заплющивши оченята. – Налiчуе в собi понад дев’яносто мiльйонiв зiрок i…

– Який ти в мене розумник! – танула вiд нiжностi матуся.

Хлопчик вiдкрив очi i подивився на маму. У його поглядi злилися водночас розгубленiсть i зацiкавленiсть.

– Що трапилося, сонечко?

Дитя добряче над чимось метикувало.

– Мамо, а за межами нашого Всесвiту знаходиться таке ж iнформацiйне поле?

– Не знаю, любий, – мама геть не чекала такоi розмови i дещо розгубилася.

На мить замислилася: – Мабуть, що так.

– А на якомусь рiвнi ми зможемо дiзнатися про це?

– Аякже. Можливо, вже на наступному – п’ятдесятому.

– А скiльки iх взагалi? – розмова припала дитинi до серця.

– Не знаю, сонечко.

– Як на мене, iх може бути незлiченно, – рiшуче промовив малюк…

* * *

Велфарiй летiв на антигравi до мiста Кордiс. У польотi вiн декiлька разiв перетинав розкiшнi рiзнобарвнi луки. На однiй iз них його увагу привернув величезний табан, який пасся серед високоi трави.

Цi рiдкiснi тварини колись майже зникли через патрiйське техногенне втручання. Коли ж у часи Великоi Унiфiкацii патрiйцi перенесли все промислове виробництво на далекi планети своеi зоряноi системи, то популяцiю табанiв вдалося вiдновити.

Ця тварина вражала гармонiйним поеднанням краси та розуму. У глибинi ясних карих очей нуртувала свiдома думка та розумiння. Велике тiло гордовито басувало на чотирьох струнких ногах з копитами та виглядало могутнiм i пружнiм.

Зазвичай зустрiчалися лише бiлоснiжнi особини з розкiшними хвостами.

Тварина, почувши ультразвук працюючого двигуна антиграва, пiдвела голову й пильно глянула на Велфарiя. Сонце зблиснуло на довгому молочного кольору розi з горизонтальними кiльцевими смужками. Велфарiй пригальмував антиграв i знизився майже до землi. Табан нашорошився – тварини не боялися бiльш розвинених жителiв Патрii, але до себе не пiдпускали.