Максим Рильський

Перед Рильським переходить вся краса минулоi феодальноi пори, ii культура, ii мiти й легенди, ii шляхетнiсть, музика й танцi панських палацiв, турнiри лицарiв за серце дами. Все це обвiяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колi цих образiв живе постiйно Рильський. Минулий свiт – йому рiдний, його свiт. Псiхологично, а значить, i класово – феодалiзм його стiхiя. За межi цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «бiлоодежних Дездемон», над руiнами панськоi величi – «горько плачет» Рильський, виспiвуючи на всi лади, i навiть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

Революцii Рильський не прийняв. Клас робiтникiв принiс другу культуру, другий побут, другi форми працi, иншу лiрику й стремлiння. Тут немае нi Дездемон, нi Джiоконд, нi п’яного полювання, нi турнiрiв, нi богiв i богинь. Таке все «буденне»: сiльське господарство, промисловiсть, антирелiгiйна пропаганда, виховання комунiстичного суспiльства, важка праця i т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маетках, «дикi» селяне порозбивали в парках статуi нiмф i аполонiв.

Розумiеться, Рильський не звертае жадноi уваги на таку дiйснiсть. А коли й повернеться до неi з своiх мандрiвок по феодальних краiнах, то говорить про неi з мукою, з роспачливою утомою:

«Ходи собi шумливими шляхами,

Гукай, кричи, роби акторськi жести, —

А я б хотiв у тишi над удками

Свое життя непроданим донести».

(Cт. 35).

Революцiя для Рильського – пустиня без радости, без надii, без втiхи:

«Поете! Живемо в пустинi

Сред камiння та людей, —

І тiльки мак небесно-синiй

Єдина втiха для очей».

(«П. Савченковi», ст. 48).

Справдi, яка може бути втiха для Рильського в тiй величi героiчноi боротьби, що провадять пригнобленi, коли йому ввижаеться велич гнобителiв.

Протест Рильського проти революцii – не активний. В ньому немае волi, активноi емоцii. Тiльки неприймання, заперечення. І найменшого намiру, – так або инакше, усвiдомити непереможнi закони i псiхику нашоi доби – i таким чином, ввiйти в процес, в контакт, з життям.

І в цьому, мабуть, найбiльш характерна риса всiеi книжки його «Синя далечiнь». Синя далечiнь одвела його в тi краi, де йому солодко марити й вмiрати. З тих краiн Рильський до нас не поверне. Вiн – гнилизна тоi класи й тоi культури, що революцiя змела в смiтники iсторii.

Для украiнськоi лiтератури – Рильський явище неприродне, чуже.