Максим Рильський

творiв: у 50 т. – Т. 5. – К., 1986. – С. 41.]

Максимовi Рильському судилося жити в тiй «народнiй тюрмi» понад сорок рокiв. Дебютував вiн збiркою вiршiв «На бiлих островах» ще за часiв Петра Столипiна (1910), а пiшов у засвiти в липнi 1964-го, коли завершувалася короткочасна й суперечлива хрущовська «вiдлига». Чи були в його бiографii роки, коли можна було почуватися «свобiдним» чоловiком? Риторичне запитання. Столипiн реалiзував гасло «Россия для русских», а Сталiн руками своiх опричникiв робив усе, аби «кальоним железом» випекти будь-якi мрii про «украiнське вiдродження», яке оголошувалося не просто химерою, а контрреволюцiею… Виходить, що тiльки останнi вiсiм-десять рокiв життя Рильського були бiльш-менш спокiйними…

Якщо шукати глибинних причин драми Максима Рильського i тисяч украiнських iнтелiгентiв, репресованих комунiстичним режимом, то можна дiйти висновку, що всi вони були приреченi ще… в 1848 р.

, коли Маркс i Енгельс у своему «Манiфестi Комунiстичноi партii» сформулювали iдею диктатури пролетарiату як унiверсального засобу виправлення iсторii i встановлення царства справедливостi. За задумом творцiв «Манiфесту», шлях до Утопii (соцiалiзму, комунiзму…) мало прокласти тотальне насилля.

«А хто були б ii (утопiчноi «народноi держави». – В. П.) сторожi? Хто б держав би кермо тоi держави?» – допитувався через 55 рокiв пiсля появи «Манiфесту» Іван Франко. І вiдповiдав: «/…/ Тi люди мали би в своiх руках таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти.

І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернула би вiкном: не було би визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над мiлiонами членiв народноi держави».

У СРСР керманичем стала бiльшовицька партiя, яка «бажала захопити в своi руки державну власть» (Франко i це передбачив: партiя захоче пiдмiнити державу). А контролювати думку «пожиточних членiв держави» доручено було спецслужбi (ЧК, ДПУ, МВС, КДБ), iсторiя якоi починалася зi скромноi «75-i кiмнати» в Смольному, де господарював Володимир Бонч-Бруевич (до речi, дослiдник Сковороди).

Через комунiстичне затьмарення у ХХ ст. пройшли рiзнi краiни, проте в iсторii радянських репресiй важливо не пропустити ту особливiсть, що диктатуру пролетарiату росiйськi бiльшовики взялися запроваджувати в краiнi з могутньою традицiею iмперськоi деспотii, власне – у «тюрмi народiв».