Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Коли виплеснеш ту болiсть iз себе, то така полегкiсть, наче народився вдруге. Коли б я вчився далi, то, напевне, став би великим чоловiком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаеш, що я не маю на цьому анi фантинки. Лише Мальвi дотiкалося дещо, один-другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуеш у стайнi. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваеш, говориш iз ним, вiн звикае до тебе, як людина, а потiм розстаешся з ним уночi, певен, що колись знову побачиш його на кiнському ярмарку.

Е, ти нiчого в цьому не тямиш, Лук’яню. Не можна жити на свiтi отакою собi бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли-небудь вiзьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуеш один раз, то на все життя.

– Нi, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кiнь iрже у хлiвi. Дивно, що Явтух тебе не злапав досi.

– А для мене те iржання – як пiсня, тривожна i дика. Тодi i Явтух менi пусте, i навiть Мальва стае непотрiбною. Хочеться тiльки тишi й гойдалки. Що не кiнь – то скарб.

Лiзь сюди, я один не впораюсь, менi чутно, як воно дихае…

– Боюсь тебе, Даньку.

– Невже ти мiг щось подумати?

– Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тодi полiзу.

Данько встав, подав Лук’яновi сокиру, той пожбурив ii до дровiтнi, на якiй вони вже багато рокiв рубають дрова, потiм пiдняли скарб нагору, очистили вiд землi й ще живий, теплий понесли до клунi. Данько причинив дверi, засвiтив лiхтаря. На бантинi сушилася шкура з бичка, якого зарiзано для поминальноi вечерi, вавилонськi давно не куштували такоi смачноi телятини, а голубiв скiльки понищено для печенi, але то був лише вступ до сорока днiв, якi влаштують вони для цiлого Вавилона.

Данько знайшов ломика, зiрвав iз петель замка, старовинного, мiдного i, перш нiж пiдняти вiко, сказав:

– Будемо благати бога, щоб вiн оборонив нас од усякоi напастi та вiд поганого ока. Щоб золото не заслiпило нас обох, прошу всевишнього за тебе й за себе, а не далi недiлi поставимо йому свiчки в обох глинських церквах – на вознесеннi i на спаса.

Не забудемо i нашу вапницю…

Явтух у самiй спiднiй бiлизнi вже стояв пiд клунею, ще на вечерi вiн перший помiтив золоте сяйво на своiх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п’яним i, як тiльки вечеря скiнчилася, мiсця собi не мiг знайти, пильнував недремно за кожним рухом своiх сусiдiв. Тепер знайшов собi пiдглядник (iз пересохлоi дошки колись випав сучок, i цю сучину Явтух виявив зразу, ледь у клунi засвiтло).