Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Варя Шатрова i те колесо було для нього чи не найбiльшою окрасою Глинська… В обох вiн знаходив щось вiчне i безнастанне, мабуть, те, що знаходять поети у своiх мареннях. А можливо, то лише його заблукання, з яким вiн мусить кiнчати.

Комунiвська валка вибралась пiзно. Кiнь, на якого ще три днi не малося сiдати, бiг за возом журкуватий, стриг вухами, сторожко зиркав у нiч, сахаючись од кiбцiв та сов, що спурхували в Денiкiнському ровi. Мальвi все ввижався на тому конi поет, чомусь босий, могло бути, що то його душа поверталася додому.

Мальва мимохiть згадала про його черевички, але в тому й рiч, що душi померлих, напевне, блукають по свiту босонiж.

Клим Синиця сидiв поруч, звiсивши ноги з полудрабка, та все бурчав скоромовкою:

– Ти бачила, як ми його ховали? А що могло б iз нього зробитися далi? Ти маеш про це уявлення? Загубити такого генiального сировара! Нi за що нi про що. Ти хоч любила його?

– Любила, Климе Івановичу…

– А ще писав: «Я все золото своiх пристрастей комунi вiддаю!» Доки не з’явилася ти на своему конику… Ну, а зараз – що тобi в комунi робити? Може, завезу тебе до твого Вавилона.

А хочеш, влаштую в Журбовi на цукрозаводi. Саме починаеться сезон. Не хочу, щоб ти нагадувала комунарам про цю втрату…

Всю дорогу один iз вавилонських возiв крався за комунiвською валкою, вiн то вiдставав у якомусь ваганнi й щезав у пiтьмi, то знову виринав iз ночi й торохтiв зовсiм поруч, тодi теплим плечем Мальва горнулася до Клима Синицi, нiби шукаючи захисту й порятунку.

Той вiз немовби котився через ii душу, аж доки на роздорiжжi дорiг не повернув на Вавилон…

Коли вмирае поет, то з ним умирае i те, чого iншi негоднi побачити. З рову все виповзали та виповзали безликi потворнi примари. Клим Синиця не зважав на них, а кiнь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднiлася лише дорога. На чорнiй рiллi спали волопасики пiсля бiготливого дня – iх також, певне, нiхто не помiчав. А Мальва немовби бачила цих пташат – сонних, наворохоблених i тихих, як грудочки… А то вже у неi вiд поета.

Роздiл десятий

З вузенького венецiанського вiконця мансарди видно мало не всю комуну, ii фiльварки, поля, дороги й рови, якими комуна вiдгородилася вiд одноосiбного свiту, або ж, точнiше буде сказати, старий свiт одгородився вiд неi. На ровах виспiли бур’яни та всiм однаково погрожували своiм насiнням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур’яни стояли зеленi.