Тигролови

– Чув? – це до сина. – Добре. Зовсiм добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач дiло трапилось… Нумо ж, сину! – Пiднiс руку. Цокнулись. – Будьмо!

Григорiй пожартував:

– А за вiщо ж пити?

– Пий…

Випив Григорiй. Спирт, вогненний, та чомусь гiркий. По жилах потiк вогонь. Випив дiд, витер вуса, а тодi:

– Оце, сину, за дочку, що ти ii менi вирятував, i за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…

Григорiй витрiщив очi, переводячи iх то на одного, то на другого. «За дочку, що врятував? За яку, де?»

Мати подала рибу на тарелi:

– Їж, iж, синку.

Риба тая бiла та сита.

– Ну, а нам пора, – обiзвався дiд до сина, закусивши. Устав iз-за столу, перехрестився. Надiв шапку.

– Дивися ж менi, стара…

Простояв ще бiля порога, подумав, подивився ще раз з-пiд волохатих брiв на хворого i сказав:

– Ти тут, вдома. Зрозумiв? На багато верстов кругом тут тiльки пралiс та звiрi, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата – твоя хата. Лежи ж собi. Такий тут закон. Наш закон. Навiть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навiть кореець, то й тодi цей закон по твоiй сторонi.

Будь же веселий i щасливий… Гайда!

Вiдтак вийшов iз хати, за ним син.

Десь у дворi зацокали пiдковами конi. Заскавулiли радiсно собаки. «Нерпа! Заливай! А, вражi дiти, – добувався знадвору дiдiв голос. – Вже, вже iдемо…»

Тупiт зiрвався з мiсця, пройшов поза хатою i швидко затих, вiддаляючись.

Григорiй хотiв розпитувати, вiн хотiв про все довiдатися, але мiцна горiлка i те зiлля, що в нiй, i риба та, що вiн з’iв – якась чудна та сита, – i всi тi нервовi стусани, що пережив сьогоднi, – все це його обтяжило, зробило млявим.

Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон i спокiй пiдступили i збороли його… По короткiй боротьбi вiн здався. Змикаючи очi, бачив лиш, як дiвчина ходила по хатi, мов пливла, ставна та горда i заразом насмiшкувата…

* * *

Сонце залляло стiл i ткало золотi прошви на бiлiй скатертинi. На столi сидiло ведмежа i кумедно хапало себе переднiми лапами за писок – ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сiсти.

Малий ласун, що вiчно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопiт. Вiн сердився, бив у повiтря лапою, а то так оперiщив себе по носi, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась мiж сонячним промiнням i не вiдступала, мов зачарована.

Дзижчання тее, як звук срiбноi струни, проснувало осяяну сонцем тишу i наче бринiло в серцi Григорiевi.