Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка – це були автоматники. Вони стали стiною, загородивши вихiд i тримаючи скорострiли, спрямованi на людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi, може, ще почiпляються з бокiв.

Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону за своiми спинами й засвiтили лiхтар iз свiчкою, пiднесли той лiхтар до горiшньоi перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всiх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

«Куди?..» – нашорошились усi, млосно завмираючи.

– Куди? – прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.

– Хто зна… – Зiтхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовнi, певно стоячи на крилах машини, хтось зрiдка перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.

– А пильнуйте лишень… – почувся шепiт iз кутка, з темряви. – Якщо машина поверне лiворуч – значить… у лiс. А якщо праворуч…

Павза.

– Значить – теж у лiс… – додав хтось iнший безнадiйно.

– Хто зна… – прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловленоi надii. Машина повернула праворуч.

– Куди нас везуть?!. – гiстерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимовi цей голос видався знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було розпiзнати, хто ж саме був його власник.

– Побачиш… – процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.

Юнака хтось тихо потiшав.

Машина довго гойдалася на вибоiнах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно з рахунком у запаморочених, одурiлих вiд туги головах, уже сiм разiв лiворуч, сiм разiв праворуч i часом, здавалось, кружляла на мiсцi на заднiх колесах, мовби на п'ятах… Довго… Вже нiхто нiчого й не шепотiв, не питав, не вгадував…

Нагло машина зупинилась.

Вартовi вiдкинули полотнище, – надворi було вже видно. Стояв ранковий туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу до машини пiдходив твердим нiмецьким кроком рiй солдатiв iз автоматами на руку.

– Вилазь!..

Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi iншi й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою солдатiв. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.

Бiлий свiт – це була околиця мiста. З одного боку двори, з другого – голий, заснiжений степ.